Це запитання здається провокативним лише тим, хто звик сприймати міжнародні інституції як незмінні декорації, а не як живі правові конструкції, що підкоряються тим самим принципам логіки й справедливості, на яких збудовано будь-яку правову систему. У питаннях такого масштабу немає нічого неможливого — є лише брак волі та брак аргументів. З першим доведеться працювати дипломатам, із другим я спробую розібратися тут.
Студент НаУКМА Євген Костогризов дослідив юридичні та політичні механізми, які могли б призвести до обмеження або позбавлення Росії членства в ООН та місця постійного члена Ради Безпеки. Есе було подано на конкурс #UnRussiaUN, організований Фундацією Пилипа Орлика.
У лютому 2022 року, коли Рада Безпеки ООН зібралася на екстрене засідання через повномасштабне вторгнення Росії в Україну, ніхто насправді не очікував іншого результату. Росія сказала «проти» — і заблокувала будь-яку резолюцію. Один голос. Один постійний член. І цілковита безпорадність організації, яка була заснована саме для того, щоб подібне ніколи не повторилося. Ця сцена стала не просто символом конкретної дипломатичної поразки — вона оголила структурну патологію, закладену ще в 1945 році: міжнародна система колективної безпеки виявилася архітектурно нездатною реагувати на агресію того, хто її будував. Тож питання «чи можливо вигнати Росію з ООН?» — це не просто юридична задача, а питання про межі міжнародного права, про логіку реальної політики і, зрештою, про те, яку стратегію має обирати Україна в умовах, коли правила гри написані не для неї.
Сучасна система міжнародного права, яка виникла після Другої світової війни, зараз перебуває у стані глибокої кризи. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке у 2026 році триває вже четвертий рік, Організація Об’єднаних Націй показує свою нездатність виконувати головну функцію, закріплену в її Статуті — підтримувати міжнародний мир та безпеку. Ця проблема найбільше помітна в Раді Безпеки ООН, де Росія зловживає правом вето, блокуючи будь-які обов’язкові рішення щодо своєї агресії. Для України це питання не лише справедливості, а й виживання держави. У цьому есе я спробую проаналізувати, чи існують реальні міжнародно-правові механізми для виключення Російської Федерації з ООН або хоча б позбавлення її права голосу в Радбезі.
Станом на 2026 рік міжнародна спільнота опинилася в ситуації, яку засновники Організації Об’єднаних Націй у 1945 році воліли б вважати неможливою. Організація, створена «для врятування наступних поколінь від лиха війни», стала майданчиком, де агресор не просто присутній, а й диктує умови за допомогою права вето.
Повномасштабна агресія Російської Федерації проти України загострила дискусію не лише про відповідальність держави-порушника, але й про ефективність самих інституцій глобального врядування. У публічному просторі дедалі частіше лунають заклики до виключення Росії з ООН як форми інституційної санкції. Однак подібні вимоги часто ігнорують фундаментальні юридичні обмеження, закладені в архітектурі самої організації. Формальне виключення Росії є практично нереалізованим, проте найбільш перспективним напрямком є оскарження легітимності її статусу як правонаступника СРСР у Раді Безпеки.
Питання про можливість вигнання Росії з Організації Об’єднаних Націй після початку повномасштабної агресії проти України давно вийшло за межі політичного гасла. Воно стосується не тільки покарання держави-агресора, а й довіри до всієї системи міжнародної безпеки. Якщо держава порушує базові принципи Статуту ООН, окуповує території іншої держави і водночас залишається постійним членом Ради Безпеки, постає питання: чи не стала сама ООН заручницею власної конструкції? На мою думку, Росію майже неможливо виключити з ООН одним формальним рішенням, однак можливо поступово ставити під сумнів легітимність її привілейованого статусу в Організації.
