«Чи можливо вигнати Росію з ООН?» — есе Дмитра Фіалковського

Механізм вето як структурний бар’єр

Членство в ООН регулюється її Статутом, стаття 6 якого передбачає можливість виключення держави-члена у разі систематичного порушення принципів організації. Однак процедура виключення має критичне обмеження: Генеральна Асамблея може ухвалити таке рішення лише за рекомендацією Ради Безпеки. Це означає, що будь-яка спроба виключити державу, яка сама є постійним членом Ради Безпеки, наштовхується на непереборний інституційний бар’єр: право вето.

Право вето не є випадковою технічною нормою, навпаки: воно було свідомо закладене творцями ООН у 1945 році як умова участі великих держав в організації. Без цієї гарантії США, СРСР і Великобританія просто не приєдналися б до системи колективної безпеки. Тобто вето на той час був кроком компромісу для участі великих акторів у новій системі колективної безпеки. Саме тому реформування цього механізму є настільки складним: будь-яка спроба обмежити вето сприймається постійними членами як посягання на умови їхньої початкової участі в організації.

Росія вже неодноразово демонструвала готовність використовувати це право на власний захист. Зокрема, у лютому 2022 та лютому 2023 року вона заблокувала резолюції Ради Безпеки, що засуджували агресію проти України. Тобто механізм, передбачений Статутом для реагування на порушення міжнародного права, виявляється непридатним саме тоді, коли порушником є постійний член Ради. Це не є випадковим збігом, а структурна вада системи.

Спроби реформувати цю систему також приречені на невдачу в межах чинних процедур. Будь-які зміни до Статуту ООН потребують ратифікації всіма постійними членами Ради Безпеки, тобто, і самою Росією також. Замкнене коло очевидне: механізм, що потребує реформування, одночасно унеможливлює власну трансформацію. Додатковим фактором є позиція Китаю, який традиційно підтримує принцип державного суверенітету і фактично виступає мовчазним союзником Росії у блокуванні незручних рішень, побоюючись прецеденту, який у майбутньому може бути застосований проти нього самого.

Питання легітимності правонаступництва Росії від СРСР

Однак існує напрямок, який залишається поза увагою більшості дискусій і який є найбільш перспективним, а точніше питання легітимності самого статусу Росії як постійного члена Ради Безпеки. Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році Російська Федерація зайняла місце СРСР в ООН без формалізованого голосування, передбаченого Статутом. У грудні 1991 року президент Єльцин надіслав листа Генеральному секретарю ООН з повідомленням про те, що Росія продовжує членство СРСР і цей лист просто прийняли до відома, без жодного рішення Генеральної Асамблеї чи Ради Безпеки. Це разюче контрастує зі стандартною процедурою прийняття нових членів, яка передбачає рекомендацію Ради та голосування Асамблеї.

Тут постає закономірне питання: якщо Україна та Білорусь були окремими членами ООН ще з 1945 року, то чому саме Росія автоматично успадкувала місце постійного члена Ради Безпеки? Правова підстава для цього значно слабша, ніж прийнято вважати. Сам підхід був обумовлений радше політичною доцільністю моменту, аніж чіткою юридичною логікою, і залишив відкритим простір для оскарження цього статусу.

Характерно, що в інших випадках правонаступництва ООН діяла принципово інакше. Коли у 1971 році місце Китаю в Раді Безпеки перейшло від Тайваню до КНР, тоді це супроводжувалося повноцінним голосуванням Генеральної Асамблеї (резолюція 2758). Коли у 1992 році постала незалежна Боснія і Герцеговина — вона проходила стандартну процедуру прийняття до ООН. Росія ж у 1991 році не проходила жодної з цих процедур. Цей контраст є принциповим і демонструє, що прецедент 1991 року був не нормою, а винятком, продиктованим геополітичною турботою про стабільність у момент розпаду ядерної наддержави.

Альтернативні інструменти впливу

Жоден із альтернативних механізмів не є повноцінною заміною прямому виключенню і це важливо визнати чесно. Резолюції Генеральної Асамблеї не мають обов’язкової юридичної сили. Оскарження правонаступництва є довгим і політично складним процесом. Обмеження права голосу стикається з опором у тлумаченні Статуту. Однак сукупний ефект цих інструментів полягає не в одномоментному вирішенні проблеми, а в поступовій делегітимізації та дестабілізації позиції Росії, перетворенні її з повноправного гаранта міжнародного порядку на його порушника, якого терплять через процедурну неможливість позбутися. І цей ефект можна описати як кумулятивний: кожен новий інструмент би посилював попередній.

Поки питання правонаступництва залишається предметом довгострокової політико-правової боротьби, існують і більш реалістичні інструменти короткострокового реагування. Одним із них є механізм «Uniting for Peace», відомий як резолюція Генеральної Асамблеї 377(V), вперше застосована під час Корейської війни у 1950 році. Вона дозволяє Генасамблеї скликати надзвичайну сесію і рекомендувати колективні заходи у випадках, коли Рада Безпеки заблокована через вето. Саме цей механізм було задіяно у березні 2022 року, коли 141 держава проголосувала за резолюцію ES-11/1, що засуджувала російську агресію. Хоча рішення Асамблеї не мають обов’язкової юридичної сили, вони формують потужний політичний консенсус і позбавляють Росію можливості представляти свою позицію як прийнятну для міжнародної спільноти.

Іншим інструментом може стати обмеження права голосу Росії у питаннях, де вона є безпосередньою стороною конфлікту. Стаття 27(3) Статуту ООН передбачає, що держава, яка виступає стороною спору, має утримуватися від голосування при вирішенні питань мирного врегулювання. Хоча ця норма тлумачиться обмежено і рідко застосовується на практиці, її послідовне просування як правового аргументу здатне підривати легітимність позиції Росії у конкретних процедурах.

Висновок: двоколійний підхід

Проаналізувавши інституційну структуру ООН, можна дійти однозначного висновку: формальне виключення Російської Федерації з організації є практично нереалізованим у межах чинного міжнародного права. Ключовим обмеженням залишається механізм вето в Раді Безпеки, який перетворює передбачений Статутом санкційний інструмент на фікцію у випадках, коли порушником є сам постійний член Радбезу.

Водночас це не означає безвиході. Найбільш перспективним є двоколійний підхід: у довгостроковій перспективі одним із підходів виступає послідовне оскарження легітимності правонаступництва Росії від СРСР, яке ніколи не отримало належного юридичного оформлення; у короткостроковій перспективі ж — максимальне використання механізмів Генеральної Асамблеї та аргументу про обмеження права голосу сторони конфлікту. Проблема полягає не стільки у відсутності політичної волі країн-членів, скільки у структурних особливостях системи міжнародного врядування. Однак саме ці структурні особливості вказують і на її вразливі місця і саме там варто шукати важелі впливу.

Практичним кроком, який держави можуть зробити вже зараз, є формування коаліції, яка офіційно поставить під сумнів легітимність правонаступництва Росії від СРСР через звернення до Міжнародного суду ООН із запитом на консультативний висновок. Такий висновок не матиме обов’язкової сили, але створить правовий прецедент і змусить міжнародну спільноту публічно зайняти позицію з цього питання. Саме цей крок, тобто, перенесення дискусії з політичної площини у правову і здатний змінити умови гри в довгостроковій перспективі.

Есе подано на всеукраїнський конкурс студентських есе #UnRussiaUN, організований Фундацією Пилипа Орлика.