Чи можливо вигнати Росію з ООН? — есе Артема Ткаченка

Статут ООН визначає підтримання міжнародного миру та безпеки як одну з головних цілей Організації. У статті 1 йдеться про запобігання загрозам миру, придушення актів агресії та вирішення спорів відповідно до міжнародного права. Стаття 2 закріплює суверенну рівність держав, обов’язок мирного вирішення спорів і заборону застосування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави [1, ст. 1, 2]. Саме ці принципи Росія системно порушила щодо України.

ООН не створювалася як союз держав з однаковими політичними поглядами. Її сенс полягає також у тому, щоб навіть ворогуючі держави мали майданчик для контакту. Через ООН держави фіксують позиції, обговорюють війни, гуманітарні кризи, ядерні ризики, санкції та питання безпеки. Тому сама присутність Росії в ООН не означає схвалення її дій. Проблема в іншому: Росія використовує своє місце не лише для участі в діалозі, а й для блокування рішень щодо власної агресії. Найбільш небезпечним є не саме членство Росії в ООН, а ситуація, коли агресор поводиться як арбітр у справі про власну агресію.

Два різних питання: виключення і позбавлення статусу

Важливо розрізняти два питання: виключення Росії з ООН як держави-члена і позбавлення її привілейованого статусу постійного члена Ради Безпеки. Перше прямо передбачене статтею 6 Статуту. Друге є складнішим, бо пов’язане з історією місця СРСР у Раді Безпеки, текстом статті 23 Статуту і загальною архітектурою Організації [1, ст. 6, 23].

Статут ООН передбачає механізм виключення держави з Організації. Відповідно до статті 6, член ООН, який систематично порушує принципи Статуту, може бути виключений Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Стаття 5 також передбачає можливість призупинення прав і привілеїв держави-члена, якщо проти неї Радою Безпеки були застосовані превентивні або примусові заходи [1, ст. 5, 6]. За змістом ці положення можуть стосуватися Росії, адже її агресія проти України є не разовим порушенням, а тривалою державною політикою.

Однак тут проявляється юридична пастка. І виключення, і призупинення прав потребують рекомендації Ради Безпеки. Росія є постійним членом цього органу. Стаття 27 Статуту фактично закріплює особливу роль постійних членів у прийнятті непроцедурних рішень, що на практиці перетворилося на право вето [1, ст. 27]. Отже, Росія може заблокувати рішення, яке стосується її власної відповідальності. Це проявилося вже на початку повномасштабної агресії, коли Росія заблокувала в Раді Безпеки проєкт резолюції щодо припинення нападу на Україну. Проблема не технічна, а системна: Статут передбачає покарання для держави-порушника, але майже не працює тоді, коли порушником є постійний член Ради Безпеки.

Не дає швидкої відповіді ідея змінити сам Статут. За статтею 108 поправки набирають чинності після прийняття їх двома третинами членів Генеральної Асамблеї та ратифікації двома третинами членів ООН, включно з усіма постійними членами Ради Безпеки [1, ст. 108]. Тобто реформа, яка могла б обмежити російське вето або змінити статус Росії, фактично залежить від згоди самої Росії.

Статус держави-продовжувача СРСР

Окремий аргумент стосується статусу Росії як держави-продовжувача СРСР. У статті 23 Статуту серед постійних членів Ради Безпеки названо Союз Радянських Соціалістичних Республік, а не Російську Федерацію [1, ст. 23]. Після розпаду СРСР Росія фактично зайняла його місце в ООН без проходження окремої процедури прийняття як нової держави-члена. Формальною підставою став лист президента Росії Бориса Єльцина до Генерального секретаря ООН у грудні 1991 року, яким Росія повідомила про продовження членства СРСР. Отже, Росія була сприйнята не просто як один із правонаступників СРСР, а як його держава-продовжувач.

Це розрізнення має значення. Правонаступник може переймати певні права й обов’язки попередньої держави, але це не завжди означає автоматичне збереження всіх її міжнародних статусів. Держава-продовжувач, навпаки, претендує на безперервність міжнародної правосуб’єктності попередньої держави. У ширшому контексті ця проблема пов’язана з правилами правонаступництва держав, зокрема з підходами, відображеними у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року, хоча питання місця в Раді Безпеки ООН не може бути зведене лише до договірного правонаступництва [2].

На початку 1990-х років такий підхід міг виглядати прагматичним: потрібно було уникнути хаосу, зберегти контроль над ядерною спадщиною СРСР і забезпечити безперервність роботи Ради Безпеки. Після 2014 року, а особливо після 24 лютого 2022 року, це рішення набуло іншого значення. Росія використовує місце СРСР не для підтримання миру, а для захисту власної агресивної політики. Водночас цей аргумент не є готовою процедурою для миттєвого виключення, адже за понад тридцять років участь Росії в ООН фактично визнавалася більшістю держав. Але сумнівність автоматичного визнання Росії єдиним продовжувачем СРСР може бути важливим інструментом делегітимації.

Реалістична стратегія та роль Генеральної Асамблеї

Реалістична стратегія України має полягати не в очікуванні одного швидкого рішення, а в поєднанні кількох напрямів. По-перше, потрібно постійно нагадувати, що поведінка Росії несумісна з цілями і принципами Статуту ООН. По-друге, варто ставити питання про легітимність її привілейованого статусу як нібито єдиного продовжувача СРСР. По-третє, необхідно домагатися обмеження участі Росії в тих органах системи ООН, де це можливо. Прикладом такого підходу стало призупинення участі Росії в Раді ООН з прав людини у 2022 році [5].

Після 2022 року саме Генеральна Асамблея стала головним майданчиком, де більшість держав змогла висловити позицію щодо агресії РФ, попри блокування Ради Безпеки. Її резолюції не замінюють примусових рішень Радбезу, але мають важливе політичне значення: вони показують, що російська позиція не є загальноприйнятою, а право вето не здатне повністю приховати міжнародну ізоляцію агресора [3; 4].

Прецеденти: резолюція 2758 і справа ПАР

Історія ООН знає нестандартні рішення щодо представництва держав. Найважливішим прикладом є резолюція Генеральної Асамблеї 2758 від 1971 року. До її ухвалення місце Китаю в ООН, включно з постійним місцем у Раді Безпеки, займали представники Китайської Республіки, тобто уряду, який після громадянської війни фактично контролював Тайвань. Резолюція 2758 відновила права Китайської Народної Республіки в ООН, визнала її представників єдиними законними представниками Китаю і постановила усунути представників Чан Кайші з місця, яке вони займали в ООН та пов’язаних з нею організаціях [6]. Тому цей приклад важливий не як класичне виключення «Тайваню» з ООН, а як зміна того, хто саме визнається легітимним представником держави в Організації. Для української аргументації це має значення: у випадку Росії теж можна ставити питання не лише про формальне виключення держави-члена, а й про легітимність її представництва та привілейованого місця, яке вона зайняла як нібито єдиний продовжувач СРСР.

Подібну логіку, хоча й в іншому контексті, можна побачити у випадку Південно-Африканської Республіки, делегація якої через політику апартеїду фактично була усунута від участі в роботі Генеральної Асамблеї. У цьому ж контексті варто згадати Комітет Генеральної Асамблеї з перевірки повноважень: він не може виключити державу з ООН, але через питання повноважень делегацій може порушуватися проблема легітимності представництва [7; 8].

Наслідки і висновки

Повне усунення Росії з ООН має слабкі місця й наслідки. Такий крок, ймовірно, посилить розкол між державами, а повне витіснення Росії з універсального майданчика може ускладнити комунікацію з питань, де контакт усе ще необхідний: ядерна безпека, гуманітарні питання, обміни, контроль ризиків. Тому українська позиція має бути не лише морально зрозумілою, а й юридично акуратною. Йдеться не про руйнування ООН, а про захист Організації від зловживання з боку агресора.

Отже, Росію майже неможливо вигнати з ООН одним юридичним кроком. Для цього потрібна рекомендація Ради Безпеки, а Росія як постійний член буде її блокувати. Зміна Статуту також практично неможлива без участі самих постійних членів, включно з Росією. Але це не означає, що питання треба зняти з порядку денного. Дискусія про місце Росії в ООН змушує міжнародну спільноту бачити ненормальність ситуації, коли держава-агресор користується привілеями системи, створеної для стримування агресії.

Для України це не просто символічна боротьба. Це спосіб захищати саму ідею міжнародного права: агресор не може одночасно руйнувати систему колективної безпеки і користуватися її найсильнішими інструментами для власної безкарності. Тому питання про Росію в ООН не варто зводити до емоційного заклику. Це має бути довга юридична й дипломатична робота України: не дозволити агресору користуватися мовчанням системи як доказом власної легітимності.

Артем Дмитрович Ткаченко,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
Навчально-науковий інститут міжнародних відносин

Список використаних джерел

1. Статут Організації Об’єднаних Націй (з поправками). Статут Міжнародного Суду Організації Об’єднаних Націй : міжнародний документ від 26.06.1945. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_010#Text (дата звернення: 25.04.2026).
2. Vienna Convention on Succession of States in respect of Treaties : done at Vienna on 23 August 1978. United Nations Treaty Series. Vol. 1946. P. 3. URL: https://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/conventions/3_2_1978.pdf (дата звернення: 25.04.2026).
3. Aggression against Ukraine : resolution adopted by the General Assembly, 2 March 2022 : A/RES/ES-11/1. United Nations Digital Library. New York : United Nations, 2022. 4 p. URL: https://digitallibrary.un.org/record/3965290 (дата звернення: 30.04.2026).
4. Territorial integrity of Ukraine: defending the principles of the Charter of the United Nations : resolution adopted by the General Assembly, 12 October 2022 : A/RES/ES-11/4. United Nations Digital Library. New York : United Nations, 2022. 3 p. URL: https://digitallibrary.un.org/record/3990673 (дата звернення: 30.04.2026).
5. Suspension of the rights of membership of the Russian Federation in the Human Rights Council : resolution adopted by the General Assembly, 7 April 2022 : A/RES/ES-11/3. United Nations Digital Library. New York : United Nations, 2022. 2 p. URL: https://digitallibrary.un.org/record/3967950 (дата звернення: 30.04.2026).
6. Restoration of the lawful rights of the People’s Republic of China in the United Nations : resolution adopted by the General Assembly, 25 October 1971 : A/RES/2758(XXVI). United Nations Digital Library. URL: https://digitallibrary.un.org/record/192054 (дата звернення: 01.05.2026).
7. Cohen A., Inozemtsev V. How to expel Russia from the UN. Fletcher Russia and Eurasia Program. URL: https://sites.tufts.edu/fletcherrussia/how-to-expel-russia-from-the-un/ (дата звернення: 01.05.2026).
8. Grant T. D. Expelling Russia from the UN Security Council: A How-to Guide. Center for European Policy Analysis. 2022. September 26. URL: https://cepa.org/article/expelling-russia-from-the-un-security-council-a-how-to-guide/ (дата звернення: 01.05.2026).