Лекція відбулася в «Тюрмі на Лонцького». Локацію обрали не випадково, адже це музей-меморіал жертв окупаційних режимів. Тут свого часу влаштовували катівні три режими: окупаційний польський і два тоталітарні — радянський та німецький.
Олеся Ісаюк з колегами-істориками працює над створенням української цифрової бази даних українських полонених Аушвіцу. Дослідження триває трохи менше року. Зараз підтверджено походження близько 10 000 українців. Проєкт підтримує Фундація Пилипа Орлика.
Загалом через Аушвіц пройшло близько 100 000 наших співгромадян. Але частину документів знищили нацисти. Ще частину вилучила радянська влада і засекретила у своїх архівах. Додаткова складність полягає у тому, що українців часто записували як росіян чи поляків через те, що перед Другою Світовою війною вони не мали власної держави, а були громадянами Польщі чи СССР.
Відсутність української бази даних грає на руку російській пропаганді, вважає історикиня:
«Колективна доля української спільноти у роки Другої світової війни і її відносини з нацистами — це важливий чинник міжнародної легітимації. Адже це ще й досі сталий сюжет російської пропаганди. Що всі українці — колаборанти. Росіяни продовжують тиснути на це і, на жаль, не без успіху. Тому що за ними тривалі десятиліття цієї “балалайки”, яку вони самі і розкрутили».
Дослідники працюють із нацистськими базами даних, щоб вивчити колективні травму, долю, досвід в’язнів тощо. Але ця інформація важлива також для родичів. Більшість запитань до лекторки ставили внуки і правнуки українців, які потрапили до Аушвіцу та інших концтаборів.
Олеся Ісаюк розповіла, що зараз знаходити своїх у документах концтабору вдається, зокрема, тому, що нацисти дотримувалися низки правил, реєструючи в’язнів. Наприклад, реєстрували їх строго зі слів і транслітерували імена та прізвища на слух. А в німецькому сприйнятті російська і українська мови звучать по-різному, пояснили нашим вченим німецькі фонетики. Тому, наприклад, якщо людина записана як «Василий», а не «Васілій», швидше за все, це був українець.
Одного такого аспекта недостатньо, щоб підтвердити походження. Тому до уваги по кожному окремому в’язню беруть цілу низку аспектів: географію, прізвище, зазначену національність, зазначену мову, релігію, методи транслітерації тощо.
Наприклад, іноді в’язень записаний як українець або підросійський українець. Також по-різному записували російські та українські прізвища. Останні, якщо закінчувались на «й», транслітерували як «yj». Ще одним атрибутом для ідентифікації є віросповідання. Якщо в’язень вказав УГКЦ, то це з великою ймовірністю українець родом з Галичини.
Для української бази даних використовували не лише реєстраційні картки в’язнів, але і записи з місцевого шпиталю. Хоча це був лише додатковий спосіб померти, а не отримати реальне лікування, каже Ісаюк. Якщо людина гинула в Аушвіці, її реєстраційну картку перекреслювали чорним. Як приклад, історикиня наводить картку в’язня Олексія Ломаки:
«Ми, на жаль, більше нічого про нього не знаємо, окрім даних у картці. Виглядає на те, що цей бланк — усе, що залишилося від людини після Аушвіцу. Документ перекреслено навхрест. Це означає, що в’язень загинув. Але цікаво, як цей в’язень сам себе сприймав. У другому рядку, де вказували громадянство, він сказав написати: rus ukr. Це означає “russischer ukrainer”, підросійський українець. Хоча України як держави не існувало, Олексій Ломака вважав за важливе на цьому наголосити».
Для тих, хто шукає своїх рідних або проводить наукові дослідження, Олеся Ісаюк надала перелік баз даних із оцифрованими нацистськими документами. Це польський сайт музею «Аушвіц-Біркенау» і Архіви Арользена — сайт Міжнародного центру з питань нацистських переслідувань, що розташований у Німеччині.
