Skip to main content

Ми це зробили: як прості люди впливали на події історичного масштабу (СПЕЦПРОЄКТ)

До річниці Революції Гідності Фундація Пилипа Орлика зібрала спогади дванадцятьох українців — членів і друзів організації, що кожен на своєму місці і у свій спосіб відстоювали право впливати на політику і долю своєї країни.

У цей День Гідності і Свободи ми всі, красиві, зберігаймо оптимізм, як заповідав світлої пам’яті Герой України, воїн та учасник революції Павло Петриченко.

 |  Секретар Фундації  | 
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Катерина Максим про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Василина Думан про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Артем Миколайчук про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Ксенія Дворнікова про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Ксенія Михайліна про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Анжеліка Рудницька про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Світлана Квітницька про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Ярина Ясиневич про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Олег Заярний про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Ігор Харченко про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Ольга Сало про Революцію Гідності, фото і цитата
  • Картка спецпроєкту Фундації Пилипа Орлика: Володимир Єльченко про Революцію Гідності, фото і цитата

    Дизайн Інни Діордіци та Юстини Могитич для Фундації Пилипа Орлика

    Портрет Артема Миколайчука, голови правління Фундації Пилипа Орлика, у круглій рамці

    Артем Миколайчук

    Голова правління Фундації Пилипа Орлика.

    Співзасновник ініціативної групи #unrussiaUN щодо вигнання Росії з ООН. Експерт із налагоджування зв’язків з урядами країн Європи. Член інформаційних військ України та позаштатний консультант з контрпропаганди.

    На Євромайдан ходив із батьком, бо вчився тоді в 11 класі.

    Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

    Революція мене застала в школі, в 11 класі. Ми з батьком пішли одразу підтримувати протест. Але потім на площі ставало все більш небезпечно, то батько мене вже почав проганяти. Він залишався сам: підтримував мітинги, волонтерив, допомагав, чим міг. Я потрапляв значно рідше.

    Коли все почалося, одразу майнула думка, що будуть масштабні події. Чого не очікував, то це того, що після Євромайдану почнеться війна.

    Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

    Найяскравіший епізод — Вогнехреща 19 січня. Тоді протестувальники почали палити шини у великій кількості, щоб створити димову завісу. Спершу це було на Грушевського, а потім почали використовувати по всьому Майдану. Пам’ятаю, я вийшов з маршрутки і побачив чорне небо — так, наче палає вся площа.

    Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

    Для себе зрозумів: бути українцем — це відповідальність, а не просто паспорт із тризубом. І щоб бути українцем, доведеться боротися. Так воно до сих пір і відбувається.

    Повернутися

    Портрет Ігоря Харченка, головного консультанта Фундації Пилипа Орлика, у круглій рамці

    Ігор Харченко

    Головний консультант Фундації Пилипа Орлика.

    Надзвичайний і Повноважний Посол України, кандидат історичних наук.

    З 29 січня 2013 по 14 квітня 2020 року був Надзвичайним та Повноважним Послом України в Японії.

    Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

    Революція застала мене у Токіо. Весь колектив був поруч. Я пригадую, що зібрав робочу нараду.

    Тоді озвучив колегам дві тези. Перша: всі дипломати й адміністративний склад читають новини з Батьківщини і розуміють, що відбувається. А друга: я просто взяв текст присяги державного службовця і прочитав його ще раз, щоб кожен зрозумів свій алгоритм дій у цій ситуації. Державна установа — Посольство України — має працювати так, як працювала, незалежно від того, що відбувається вдома. Ми переживаємо як люди, у кожного є родичі в Україні, за яких хвилюєшся. Але посольство має злагоджено працювати відповідно до внутрішнього розпорядку. І всі з цим погодилися.

    Коли стався силовий розгін протестувальників 30 листопада, я вже був упевнений, що протести стануть масовими. Тому що за понад 20 років відновленої незалежності України таке було вперше — щоб у нас били дітей. Такого українці не прощають. Я зрозумів, що цьому уряду доведеться тікати.

    Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

    Через різницю в часі ми ночами читали новини з України, з Києва. Моя мама ходила на Майдан, носила пиріжки. Пам’ятаю, як вранці йшов на роботу й інколи озирався навколо, думаючи: де я знаходжуся? Перед очима ще події з України. Виявляється, Токіо, Японія. Треба йти працювати, виконувати свої обов’язки посла. Але, звичайно, душа й серце були в Києві.

    І що запам’яталося: японська сторона тактовно вирішила не втручатися. Тільки десь на третій тиждень цих подій, коли протистояння точились біля стадіону «Динамо», мене запросили до Міністерства закордонних справ. Барикада опинилась зовсім близько до Посольства Японії в Києві. Тож вони дуже чемно нагадали, що згідно з Віденською конвенцією уряд держави перебування несе відповідальність за безпеку дипломатичного персоналу, який працює в цій країні. Я чемно вклонився, підтвердив, що так воно і є, і пообіцяв передати цю інформацію в Київ.

    Уряд Японії абсолютно конкретно й точно вважав, що це внутрішня справа України. І єдине, про що просили, — щоб персонал японського посольства був у безпеці.

    Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

    На той час мені вже було за 50 років, я всі висновки для себе зробив давно. Мені треба було робити те, що має робити посол України в країні перебування. По-перше, передавати точну інформацію, якщо нею цікавилися. По-друге, діяти як громадянин України, що народився в Києві, де відбувалися дуже важливі події.

    Як державний службовець, я не міг публічно коментувати тему протестів. Але всередині кожна людина розуміє, чого вона хоче.

    Повернутися

    Портрет Анжеліки Рудницької, співачки, художниці і волонтерки, у круглій рамці

    Анжеліка Рудницька

    Співачка, художниця, волонтерка. Засновниця мистецької агенції «Територія А», генеральна директорка Державної агенції промоції культури України.

    Близька подруга і партнерка Фундації Пилипа Орлика.

    На Майдані проводила увесь вільний час, відволікаючись лише на роботу. Виступала, готувала контент для сцени і великого екрану біля стадіону Лобановського. Розчищала сніг, обладнувала локації, роздавала їжу і теплий одяг. Моніторила для самооборони поточну ситуацію під час загострень протистояння. Проводила мистецькі та освітні акції. Була співведучою сцени Євромайдану під час зимових свят.

    Після Революції Гідності зосередилася на військовому волонтерстві та однією з перших поїхала із виступами на прифронтові території.

    Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

    Як людина із двома революціями за плечима, я дуже добре розуміла мотивацію студентів, що вийшли на Майдан після відмови Януковича від євроінтеграції. Спершу я приходила на протести, щоб підтримати молодь. Паралельно працювала на кількох роботах, бо революційні події співпали із труднощами в родині.

    Анжеліка Рудницька і Євген Нищук із мікрофонами на сцені Євромайдану
    Фото з архіву Анжеліки.

    Коли силовики побили студентів, я була на записі програми «Нехай вам буде кольорово» на колишньому Першому національному. Наші гості, яких ми запросили на програму, не приїхали. Але редактори і режисери прийняли рішення не казати ведучим, що сталося. Хотіли не псувати нам настрій, бо це було б помітно в кадрі. На записі ми придумували якісь ходи, аби обійтися без гостей. Коли повернулись в гримерку на перерву і відкрили свої телефони, були шоковані. Тої ж ночі Kozak System ініціювали зустріч музикантів і ми записали пісню «Брат за брата, свій за свого». Вона стала маніфестом єдності українців. Тієї ночі ніхто не спав, а зранку з друзями ми поїхали на Михайлівську площу.

    Інтуїтивно я одразу відчувала, що протести можуть стати масштабними. Тодішня влада всіх дуже дратувала, настрої в суспільстві вже були вкрай напружені. Більшість розумних людей бачили, що ми дійшли до точки неповернення. А потім сталося побиття студентів. Я була впевнена, що на вулиці вийде дуже багато людей. Так і сталося.

    Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

    Анжеліка Рудницька з розкинутими руками і прапором України біля барикад на Євромайдані вночі
    Фото з архіву Анжеліки.

    Спільна емоція від цілої низки страшних чи гарних подій — це епохальність. Відчуття, що ти зараз в моменті творення історії. Воно було і тоді, коли Михайлівський собор переховував від силовиків студентів чи коли вперше за кількасот років знову забив набат. Коли 11 грудня беркутівці сунули вниз по Інституцькій і перед ними став священник, намагаючись зупинити їх хрестом і молитвою. І йому це на деякий час вдалося.

    Водомети серед зими і люди, що замерзали, але не здавалися. Поява барикад на Майдані і відчуття, що це ніби голлівудські декорації, але все насправді. Всеохопне єднання і надія на краще в очах сотень людей у новорічну ніч — попри все, що тоді відбувалося.

    Національний гімн України на новорічному Євромайдані. Анжеліка Рудницька була співведучою. Відео Радіо Свобода.

    Біль і шок від вбивств Нігояна та Жизнєвського. Машиністів метро, яким забороняли зупинятись на Майдані та Хрещатику, і вони розказували пасажирам, що відбувається і як краще добратися.

    Після розстрілу Небесної сотні на Майдані проводжали труни із загиблими з Небесної сотні. Це емоційно найстрашніший епізод. Я тоді зрозуміла, що можу не помічати власних сліз. Бо ніби не плакала, а зображення розмило. Спробувала протерти очі і виявилося, що це мої сльози течуть рікою. Захотілося це якось приховати, я почала озиратися і побачила, що навколо мене всі плачуть.

    Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

    На мою долю випало багато революцій і протестів починаючи із Революції на граніті, яка стала моїм особистим катарсисом. Тож у 2013-у Майдан для мене не був уже чимось новим. Я швидше ділилася досвідом і заряджала вірою, що народ завжди перемагає. Просто тут болю набагато більше і дуже багато крові.

    Анжеліка Рудницька в червоній сукні і Дмитро Коцюбайло у військовій формі на тлі муралу
    Фото з архіву Анжеліки.

    Після розстрілів почалася фаза гібридної війни. Коли покоління за поколінням за одне життя переживає стільки катаклізмів, це просто національна катастрофа. Тому що в нас забирають життєві сили, ресурси, творчу енергію. Все це ми змушені знову і знову спрямовувати на боротьбу за все українське, замість того, щоб записувати нові пісні, створювати нові альбоми, малювати, їздити з виставками, мандрувати, насолоджуватися життям.

    Скільки людей загинули і не встигли розкрити свій потенціал. Дмитро Коцюбайло на псевдо Да Вінчі, з яким я дружила з Майдану, відомий як легендарний комбат. Він у 18 років пішов на фронт. А взагалі-то збирався бути художником. І я постійно думаю: Боже, він міг стати геніальним у творчості і точно досяг би успіху. Але його вбили москалі. Мій дядько, майданівець, 46-літній Олег Михайлов, теж загинув на фронті у липні 2014 року.

    Це болем залягло в мені. І цей біль я трамбую в собі та будую із нього фундамент для своєї сили. Я заборонила собі плакати. До перемоги.

    • Учасники новорічної програми на сцені Євромайдану 31 грудня 2013 року
    • Група людей у святковому українському вбранні на Євромайдані взимку
    • Натовп із прапорами України на Майдані Незалежності вночі

      Фото з архіву Анжеліки Рудницької.

      Повернутися

      Портрет Ксенії Михайліної, асистентки Голови Правління Фундації Пилипа Орлика, у круглій рамці

      Ксенія Михайліна

      Асистентка Голови Правління Фундації Пилипа Орлика.

      Під час Революції Гідності була школяркою і разом з однолітками виходила на акції протесту крадькома від батьків.

      Зараз волонтерить для української армії, працює в проукраїнських проєктах і після пережитих країною подій має чітку громадянську позицію.

      Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

      Коли почалася Революція Гідності, мені було 14 років. Я жила з батьками в Борисполі. Через вік я не була учасницею подій на Майдані в Києві. До того ж у мене були досить строгі батьківські правила щодо прогулянок, а з початком протестів вони стали ще суворішими. Тож я підтримувала протестувальників настільки, наскільки це могла зробити підлітка. Знала причини протестів і чітко розуміла: не хочу, аби Україна замість Євросоюзу зближувалася з Росією. Батько тоді ще мав проросійську позицію, тому я пишаюся, що мої власні погляди залишилися незмінними, попри тиск у родині.

      Я добре пам’ятаю, як ми обговорювали ті події з однокласниками на спецкурсі з історії. Ми не могли зрозуміти, чому взагалі були люди, які хотіли, щоб Україна залишалася під впливом Росії замість асоціації з Євросоюзом. Я не очікувала, що протистояння триватиме так довго, а тим паче набуде такого масштабу. Так само, якщо чесно, навіть напередодні повномасштабного вторгнення я не вірила, що воно справді станеться.

      Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

      Попри батьківські заборони, одного разу мені з друзями таки вдалося втекти на акцію протесту. Моя мама досі не знає, що я там була. Активісти встановили блокпост у Борисполі на перехресті Київського Шляху та Бежівки. Місцеві жителі зупиняли автобуси, які везли до Києва тітушок. У якийсь момент в натовпі почали говорити, що тітушки можуть напасти на нас, щоб усіх розігнати.

      Замість розійтися, протестувальники тільки відчайдушніше згрупувалися. Мене тоді накрило з головою емоціями та адреналіном від усвідомлення, що я беру участь у чомусь справді важливому, захищаю Євромайдан з усіма і це відповідає моїм цінностям. З одного боку, мені дуже подобалося це відчуття причетності і важливості. З іншого я розуміла: якщо батько дізнається, що я тут, мені сильно перепаде. Обійшлося без пригод і я повернулась додому. Але я вдячна собі й друзям за те, що ми все-таки наважилися туди піти.

      Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

      Насамперед Революція показала мені, який крутий в нас народ. Що люди отак масово можуть об’єднатися і захищати свої цінності. Хоча це трохи занадто пафосно звучить, але ми справді незламні і ніякі януковичі, азарови, путіни не зможуть нам диктувати правила.

      Для мене особисто важливим і дуже складним уроком того періоду стало розуміння, що моя позиція має бути пріоритетом і я маю її відстоювати. А погляди інших людей, навіть найрідніших, ніяк не визначають, хто я і яке місце займаю в суспільстві.

      Повернутися

      Портрет Катерини Максим, військовослужбовиці ЗСУ і партнерки Фундації Пилипа Орлика, у круглій рамці

      Катерина Максим

      Військовослужбовиця Збройних Сил України. Близька подруга і партнерка Фундації Пилипа Орлика.

      До Революції Гідності займала керівні посади у маркетингових компаніях. Була учасницею Громадського сектору Євромайдану. Організувала викриття російських фейків і супровід для іноземних журналістів. Після революції зосередилася на проєктах, що сприяли розвитку України, особливо в царині освіти. На початку повномасштабного вторгнення займалася волонтерством, у 2023 році вступила на службу до лав ЗСУ.

      Де вас застала Революція Гідності?

      Коли почалася революція, я трохи стежила за протестами, але на рівні підтримки студентів. На той час здавалося, що свої революції я вже відбула і зараз час для молодшого покоління. Зранку 30 листопада у мене були хрестини — я стала кумою однієї з випускниць Києво-Могилянської академії. Ми обидві були із цього середовища. Хрестини організували у церкві на території академії. Зранку я стою біля церкви і бачу — біжить один з професорів. Я кажу: «Чого це ви біжите?». А він такий: «Оце на Михайлівську спішу, там таке сталося!». А сталося побиття студентів. Перший поклик був теж бігти до Михайлівського… Але малечу таки треба було похрестити, не кину ж я тут дитину — у мене зобов’язання. Тож ми відбули службу, якось завершили гостину. Відпустили на Михайлівську площу кума. А я потрапила на Майдан вже наступного дня. І з того часу бувала там регулярно.

      Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

      Вже під час революції я мала злітати в Італію, поговорити з партнерами, яких колись хотіла долучати до інвестування в Україну, а зараз мусила їх попередити, щоб не поспішали. Маркетинг відійшов на другий план. Це був грудень. В літаку я взяла якесь авторитетне англомовне видання почитати, вже не пам’ятаю назви. А там абсолютно серйозно автори пишуть, що на Майдані зібралися нацисти, які пробують дестабілізувати ситуацію в Україні. Я зрозуміла, що з цим терміново треба щось робити.

      Після повернення до Києва я з американкою Вівіцою Вільямс започаткували Дайджест новин Громадського сектору Євромайдану. Перекладали правдиву інформацію про стан справ в Україні англійською мовою. Також мене покликали організувати перекладачів, які володіли різними мовами і хотіли бути корисними (потім їх зібралось аж 46). На пропозицію з’явився попит — вони працювали з іноземними журналістами, які мали висвітлювати події в Україні.

      Бували майже патові випадки, коли приїхали два телевізійника провідного телеканалу з Італії з твердим наміром, що їм треба ефектну картинку, як майданівці б’ють поліцію. Запит був упередженим, але ми вирішили не відмовлятись. Спочатку поводили їх по Майдану, показали, що активісти на міліцію не кидаються. Італійцям нічого більше не було цікаво. Сіли, подумали. На Майдані тоді була дуже популярна одна красива дівчина, блондинка, яка розповідала, чому прийшла на барикади і це зізнання завірусилося. Запропонували італійцям. Їм сподобалося: о, гарна дівчина, тендітна блондинка, на тлі барикад. Потім знайшли ще якусь модель, «Міс Україна», яка теж була на Майдані. Так італійці наслухалися наших дівчат і, замість очікуваної картинки з насиллям, повезли додому ці розповіді. А силових протистоянь якраз на час їхнього візиту не було.

      Інша історія була із незалежними журналістами, які навпаки приїхали на період загострення, але їх не цікавили побої, вони хотіли знімати побут. Ми їх поводили по різних локаціях і це переросло у проєкт портретних історій «Воїни Майдану». Людина, її фото і історія: чим вона займалася до революції і як вступила до Самооборони. Потім цю серію світлин опублікувала у себе Аль-Джазіра. За красивим фото стояла ризикована робота, бо силовики уже стріляли по людях, а журналісти намагалися підібратись поближче, щоб зробити ефектний кадр. Я пам’ятаю, що тоді мені серце впало від думки, що можуть вбити міжнародного фотографа, за якого я особисто відповідаю. Він, здається, і сам не розумів загрози та чому я так кричала, щоб його звідти забрати. А беркутівці тоді вже почали перегруповуватися і цілитися, я дуже нервувала.

      Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

      Найскладніше питання — з приводу того, як Революція Гідності вплинула на мене після енної кількості протестних рухів у моєму житті. Я утвердилася у думці, що революцію неможливо виграти раз і назавжди. Треба бути готовим, що доведеться знову виходити через Х років. Свобода любить, щоб за неї боролися, як казав Володимир В’ятрович.

      А ще в мене остаточно змінились пріоритети. Ще до Майдану я вже на рік відійшла від справ. Планувала якось змінювати формат, відкрити власний бізнес. Відчувала якусь гнітючу напругу, ніби щось насувається. Відволікалась на малювання. Інтуїція не підвела. Після Революції Гідності кар’єра відійшла на другий план. Я йшла у сфери, де не завжди були вигідні умови, але де я могла вкластися у розвиток України, особливо в освіту. Після цього пішла в проєкт реформ в охороні довкілля. Ну і, відповідно, з початком повномасштабки повністю переключила себе на захист країни.

      • Учасники акції протесту з банером на вулиці Києва під час Революції Гідності
      • Учасники Євромайдану в наметі, дівчина з прапором України на плечах
      • Жінка з прапором України на плечах біля столу з їжею в наметі на Євромайдані

        Архівні світлини Катерини Максим з часів Революції Гідності.

        Повернутися

        Ксенія Дворнікова, очільниця відділу комунікацій Фундації Пилипа Орлика

        Ксенія Дворнікова

        Керівниця відділу комунікацій і зв’язків з громадськістю Фундації Пилипа Орлика. Ведуча Українського радіо, журналістка, авторка книжок про російсько-українську війну «Вижити в Гостомелі: 21 історія з міста-героя» та «Художники на війні: історії про мистецтво та вибір». У 2021-2024 роках очолювала відділ розвитку та комунікацій Національного музею Революції Гідності.

        Під час Революції Гідності працювала журналісткою та ведучою на 5 каналі, висвітлювала протести.

        Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

        Ксенія Дворнікова в помаранчевому жилеті з мікрофоном перед камерою оператора на площі в Києві
        Скрін з відео Телекритики.

        Напередодні подій, які згодом увійдуть в історію як Революція Гідності, я повернулася з відпочинку у Барселоні. Це були щасливі теплі осінні дні, коли, здавалося, ось-ось підпишуть Угоду про асоціацію… Але в Україні мене зустрів великий перепад температур — як кліматичних, так і політичних. Вранці 21 листопада я відчула, що захворіла, пообіді уряд Азарова виступив із заявою, з якої стало ясно — Україна може і не підписати Угоду про асоціацію, процес призупиняють.

        А ввечері на Майдані почали збиратися люди, серед яких було чимало моїх друзів і колег. Я тоді могла лише дивитися включення 5 каналу і хоч так бути в курсі, що відбувається. Згодом була і сама на Майдані, висвітлювала протести з перших днів.

        Якщо у листопаді динаміка протестів була одна, то 1 грудня, після побиття беркутівцями мітингувальників, ситуація кардинально змінилася. Тоді навіть уявити не могла, що попереду будуть багатотисячні мітинги, штурми наметового містечка силовиками, палаючі барикади на Грушевського, розстріл майданівців на Інститутській, окупація Криму, російсько-українська війна…

        Пригадайте один із моментів того часу, який залишився у вашій пам’яті

        У мене був вихідний. І 1 грудня 2013 року я приїхала на Хрещатик, думаючи — буду учасницею протестів. Але обставини склалися так, що позаплановано працювала як журналістка. Це був перший, дійсно масштабний протест, що зібрався як реакція на побиття і розгін мітингувальників в ніч на 30 листопада. Протестувальники знесли огородження навколо «йолки Януковича», почали встановлювати намети. На вулиці Банковій біля Адміністрації президента Внутрішні війська перекрили прохід, спецпризначенці були поодаль. Бачила, як пообіді під’їхав трактор, як хлопці із закритими обличчями жбурляли каміння, ланцюги. Як протестувальники, серед яких було чимало знайомих людей, намагались це зупинити. Людей на Банковій більшало. Там ставало усе гучніше. Час стискався.

        Вечірня вулиця Банкова 1 грудня 2013 року: силовики, протестувальники з прапором України, задимлення і вогонь
        Фото Максима Требухова.

        І почалось: сльозогінний газ, шум, світлошумові гранати. Вогонь. Оператор знімав відео, я записувала коментарі, включалася наживо у випуски новин. І водночас не вірила, що все це дійсно відбувається. Хтось дав ганчірку з оцтом, щоб легше було дихати, коли випустили сльозогінний газ… А ввечері почалася жорстка силова зачистка Банкової, спецпризначенці тоді побили багато мітингувальників.

        Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

        Вибір визначає людину. Показує, хто ти, у що віриш і які цінності для тебе справді важливі. І вибір або ілюзія “не вибору” мають свою ціну.

        Ворог сильний, але не непереможний. Боротьба довга і складна. І вона усе ще триває. Свобода і гідність вартують неймовірно дорого. І це не про гроші.

        Памʼять про людей, їхні рішення та події безцінна.

        І треба вчити такмед, сподіваючись, що ці знання ніколи не доведеться застосовувати.

        Включення Ксенії Дворнікової з протестів на Грушевського для новин 5 каналу.

        Повернутися

        Портрет Василини Думан, комунікаційниці Фундації Пилипа Орлика, у круглій рамці

        Василина Думан

        Комунікаційниця Фундації Пилипа Орлика.

        Журналістка-фрілансерка, культурологиня.

        На Революції Гідності створила креативний відділ у Громадському секторі Євромайдану. Авторка ідеї фантиків «Євромайдан — це…» та революційних валентинок.

        Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

        Жила в той час у Львові, закінчувала магістерку з журналістики. Спочатку я, як багато моїх однолітків, ставилася до протестів як до завдання наступного покоління. Мовляв, я своє відборола на Помаранчевій революції. Тоді мала переконання, що де можна, там обійдуться без мене. Навпаки ходила на акції, що не були велелюдними. Наприклад, на пікет міліції після Врадіївки. Тоді суспільство вже було наелектризоване, але я відчувала, що цього недостатньо для революції.

        Студенти з прапорами на протесті у Львові 22 листопада
        Фото з особистого архіву.

        Увечері 21 листопада, коли журналісти і студенти вийшли на київський Майдан, у Львові молодь пішла на свій. Я, чесно зізнаюся, полінувалася кудись їхати. Зранку на 22-ге анонсували студентський мітинг, вирішила піти подивитись. Він був масовим. Але змінилася й атмосфера.

        Якщо під час антиміліцейських бунтів у Врадіївці я відчувала, що нічого з цього не буде, то тут я чітко зрозуміла: почалось. З того часу я з головою занурилася у справи Євромайдану. Спершу помагала у львівській пресслужбі, а за кілька днів поїхала до Києва.

        Мене переконували, що, мовляв, не треба, у столиці протести вщухають, всі скоро розійдуться. Але я була певна, що це тільки початок. Нейробіологи кажуть, що інтуїція — це результат підсвідомої обробки життєвого досвіду. Моя інтуїція мене не підвела.

        Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

        Кілька разів я дивом уникала загрози бути побитою.

        У ніч на 30 листопада я допізна засиділася на Майдані. Допомагала новим друзям з Громадського сектору із розселенням людей. Все було просто, як завжди на революціях: «Привіт. Ти хто? Я Вася. А я Катя. Що робим? Та от новоприбулих людей розселяємо і киян реєструємо, що готові вписати. Поможеш? Ну давай». П’ять хвилин і ти вже координатор з розселення.

        Активісти тримають плакат на Хрещатику вночі під час Євромайдану
        Фото з особистого архіву.

        Ми тоді зустрічали приїжджих під стелою, потім перебрались в кафе поряд. Далі я втомилася і пішла спати. Як виявилося, через 20 хвилин після того силовики побили протестувальників. А мої друзі панічно мене шукали до ранку, бо я пішла спати до руху «Відсіч», а там підвал і не тягнув телефон.

        1 грудня влада таки роздраконила український народ настільки, що на вулиці вийшли за різними оцінками від 500 тисяч до мільйона людей. З моєю колегою по Фундації, а тоді ще подругою з часів Помаранчевої революції Олею Сало ми пішли подивитись, що робиться на Банковій. А там якась максимально огидна історія розгорталася. Звісно, що Янукович свою Адміністрацію оточив силовиками. Стояли у першому ряді молоденькі хлопчики з внутрішніх військ, за ними курили спецпризначенці. Група хлопців у балаклавах кидалися на внутрішні війська з ланцюгами, обсипала їх градом бруківки. Я чітко розуміла, що це шкодить Майдану. Бо це виглядало як неспровоковане насилля і ставило правоохоронців у позицію жертви.

        Щільний натовп людей на вулиці Банковій під час протестів
        Фото з особистого архіву.

        Ми з Олею Сало спробували спершу розборонити ці дві групи разом з іншими випадковими перехожими. Я підставлялася під бруківку, щоб вона не попала у правоохоронців. Хоча на вулиці вже сніжило, мені було жарко, щоки палахкотіли. За якийсь час Оля мене витягла з епіцентру і вивела геть. Хтось із ввшників їй шепнув, аби ми негайно забиралися, бо зараз щось почнеться. І це була правда — почалась зачистка. Більшість юнаків у балаклавах повтікали, а випадкові перехожі, що тоді прийшли подивитися чи захищали ввшників, були побиті чи навіть покалічені. Досі вважаю, що цей трактор і беззмістовна атака була шкідництвом проти революції.

        Потім ще був штурм Майдану 11 грудня (я тоді під емоціями написала репортаж) і дні розстрілів Небесної сотні, які я застала у Львові, бо вернулась на два дні додому про всяк попрощатися з рідними.

        Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

        Народ має право на повстання. І може його використати, якщо легальні інструменти не працюють. Мої думки про те, що революція — справа наступного покоління, кумедна. Долучатися до доленосних процесів — це, за Франком, псячий обов’язок кожного громадянина, незалежно від віку чи досвіду. Серед моїх знайомих є люди, що беруть участь у спротиві з часів шестидесятників. Кожного разу запевняють, що ніколи більше, а потім долучаються знову. Така, певно, і моя доля. А ще — як би ми не сперечались у спокійні часи, коли потреба стане, зустрінемось на барикадах. По один бік.

        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли роздавати гречку не вважається політичним підкупом»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли ти спиш по дві години і ніхто не вважає це подвигом»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли ти тижнями безкоштовно живеш в центрі міста»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли беркут є живою декорацією для твоїх фото»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли на кожному кроці зустрічаєш друзів, з якими не бачився дев’ять років»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли ти тікаєш від людей з бутербродами»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли провести ніч з депутатом не соромно»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли в твоїй столиці найкрасивіша в світі ялинка»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли прикрасив ялинку — прикрась і силовика»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли репресіям — НІ»
        • Фантик Громадського сектору Євромайдану: «#Євромайдан – це… коли ти дівчинка, але ти не хочеш плаття»

          Фантики народилися із потреби показати справжній Євромайдан із його різноманітністю та дотепністю. Василина Думан придумала ідеї до більшості з них. Малювала художниця Саша Навроцька.

          Повернутися

          Портрет Володимира Єльченка, керівника напряму досліджень з міжнародної політики Фундації Пилипа Орлика, у круглій рамці

          Володимир Єльченко

          Керівник напряму досліджень з міжнародної політики.

          Постійний представник України при ООН у 1997-2001 рр. Постійний представник України в Раді Безпеки ООН у 2000-2001 рр. та 2016-2018 рр. Посол України в США, Росії та Австрії.

          Під час Революції Гідності працював послом України в Російській Федерації.

          Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

          Я в той час працював послом України в Російській Федерації, тож Революція Гідності застала мене у Москві. До 21 листопада, поки готувалися документи для асоціації з Європейським Союзом, з кожним днем наростав російський тиск на Україну, щоб відмовити нас від підписання цієї Угоди. Ми за цим уважно стежили і доповідали Києву. Проте до останнього дня ніхто не вірив, що влада дійсно відмовиться.

          Всі посольства, включно з нашим у Москві, не просто підтримували цей процес, а й отримували вказівки від МЗС України всіляко цьому сприяти, що я, до речі, і робив. І коли врешті-решт буквально за кілька годин до початку Вільнюського саміту 28-29 листопада нам стало остаточно зрозуміло, що Янукович угоду не підпише, це було справжнім шоком. Щонайменше для дипломатичного корпусу України.

          Ну, а далі трапилося те, що трапилося. Янукович зрештою дав задню. Все закінчилося його візитом до Москви, де 17 грудня були укладені сумнозвісні угоди про надання Україні кредиту на суму 15 млрд доларів (з обіцяної суми перевели лише 3 млрд — Ред.) Це виглядало як хабар тодішній українській владі за те, що вона погодилася не зближуватися з Європейським Союзом.

          У ті дні на якомусь прийомі я бачився із міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим. Він тоді дуже самовдоволено мене запевнив: «О, тепер усе буде добре. Україні так набагато краще. Нарешті ми почнемо будувати справжній союз між Україною і Росією».

          Спершу росіяни не сприймали Майдан як загрозу для себе. За кілька днів до силового розгону мітингуючих, 28 листопада, у Росію приїхало кілька делегацій з Києва. Українську сторону очолював Володимир Рибак, який тоді був головою Верховної Ради України. Члени делегації мали розмови зі своїми російськими колегами. І росіяни всі як один казали: «Треба розганяти мітинги, показати силу». Я це чув особисто. Українська сторона, розуміючи національну специфіку, не була одностайною у виборі силового сценарію. Росіяни ж віддзеркалювали те, як би вони робили у себе: розігнали, постріляли б усіх, і в Москві на цьому все закінчилося б. В Україні ж все сталося навпаки — протести вибухнули з новою силою. І я передчував, що саме так воно і може закінчитися.

          Віктор Янукович відвідав Сочі 6–7 лютого 2014 року, якраз у розпал Революції Гідності. Я як посол його супроводжував. Він мав абсолютно прибитий вигляд після розмови з путіним. І хоча я не почув жодного слова про те, що почнеться війна, на рівні відчуттів я був у цьому уже абсолютно впевнений.

          Як далі розгорталися події, ви знаєте. Відкликали мене 17 березня 2014 року. Згодом так звана Державна дума Російської Федерації проголосувала за рішення приєднати Крим до складу Росії, що фактично було окупацією. Сподіваюся, що я був останнім послом України в РФ. Принаймні в її нинішній конфігурації.

          Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

          У Києві, попри революцію, була українсько-російська зустріч, на якій обговорювали перебування Чорноморського флоту РФ в Україні. Я як посол входив до складу робочої групи з української сторони. Приїхав до Києва на 18–20 лютого. Жив у будинку на Грушевського, біля Маріїнського парку.

          Раннього вечора 18-го, після одного із засідань я вернувся у квартиру. Вийшов на балкон і бачу — через Маріїнський парк почали бігти якісь люди, причому в різні боки. Вже потім я зрозумів, що це так звані тітушки.

          Вони бігли через парк і через двір нашого будинку. Я чув якісь постріли, не міг зрозуміти, що відбувається. Це вже пізніше все стало зрозуміло. Зранку була акція, «Мирний наступ». Сутички тривали ще тоді. А ввечері велика група тітушок рушила в сторону Європейської площі.

          Пам’ятаю, стояв тоді на балконі з відчуттям, що знімається якийсь бойовик. Я ніяк не міг прийняти, що це насправді відбувається. Але це була реальність, на жаль.

          До речі, біля нашого будинку досі є пам’ятне місце, де постійно горять свічки й люди кладуть квіти. Тут було вбито одного з учасників протестів. Фактично під моїми вікнами.

          Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

          Відповім дуже коротко. Я в той момент зрозумів, що відтепер починається справжня незалежність України як держави. Все, що було до того, було лише спробами стати незалежними.

          Повернутися

          Ярина Ясиневич, програмна директорка Фундації Пилипа Орлика

          Ярина Ясиневич

          Програмна директорка Фундації Пилипа Орлика.

          В часи Революції Гідності була співзасновницею Громадського сектору Євромайдану — осередку, що мав на меті підтримувати протест і зберігати його ненасильницький характер.

          Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

          Для мене Євромайдан почався першого ж вечора, 21 листопада 2013 року. Ми саме завершили прем’єру опери, присвяченої пам’яті жертв Голодомору, і разом із багатьма її учасниками пішли на Майдан. Провели там вечір, а потім розійшлися готувати заходи до роковин Голодомору.

          Уже за кілька днів, у суботу, понад десять тисяч людей зібралися вшанувати пам’ять убитих голодом. Більшість із них після завершення вшанування пішла на Майдан. І ми мали честь вести цю колону.

          Після цього я поїхала у справах до Рима. Саме тоді тривав студентський протест, який поступово почав видихатися. Повернулася до Києва вночі, забрала з Майдану чоловіка, і ми поїхали додому поспати. А буквально за кілька годин дізналися про жорстоке побиття студентів.

          Ми одразу повернулися до Михайлівського собору, де вже формувався координаційний штаб. Так від самого початку поринули в революцію. Зокрема, взялися за організацію величезного мільйонного народного віча 1 грудня.

          Того дня на Майдан вийшов Блаженніший Любомир Гузар, колишній глава Української греко-католицької церкви, разом із представниками Ініціативної групи «Першого грудня», з якою я співпрацювала як комунікаційниця та волонтерка. Його слова «Не бійтеся!» звучали над усім Майданом.

          Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

          Найперше — це море людей і відчуття Майдану як фортеці. Парадоксально, але в епіцентрі протесту, за барикадами, серед людей, які стали на захист української свободи, почувалася у безпеці. А все, що було за межами Майдану, здавалося значно небезпечнішим, а часто й ворожим.

          Особливо коли влада почала вдаватися до провокацій, залучати тітушок і переодягнених під майданівців злочинців, коли почалися викрадення активістів і насильство.

          Друге надзвичайно сильне відчуття — це єдність із цілою країною. Коли акції протесту й повстання почали спалахувати в містах по всій Україні, прийшло розуміння, наскільки багато українців насправді підтримують цей рух — до Європи, до свободи й подалі від Росії.

          Було відчуття, що Майдан вийшов далеко за межі київської площі.

          З веселих епізодів згадується, звісно, спостереження за падінням Леніних. Ми телефонували друзям в інші міста й запитували: «А чого це у вас Ленін ще стоїть?» Це теж було своєрідним символом того, як країна змінювалася буквально на очах.

          Але були й дуже важкі моменти, про які зараз не хочеться згадувати докладно. Загибель близьких друзів. І відчуття тривожної зібраності перед загрозою, яка насувалася.

          Країна почала розділятися, зокрема й силовики. Частина правоохоронців ставала на бік революції, приїздила до Києва. І вже було незрозуміло, хто з людей у формі становить для тебе смертельну небезпеку, а хто став на бік права й народу.

          Дуже гостро відчувалася загроза громадянського протистояння, навіть громадянської війни, яку могла інспірувати й використати Росія. Але цього не сталося. Народ переміг, президент утік. І Росія перейшла до безпосередньої, відкритої агресії проти України.

          Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

          Головний урок — треба бути готовими.

          Готовність дає можливість зберігати сили, берегти людей і рухатися до мети. У 2004 році ми були більш готовими, ніж у 2013-му. А у 2014-му щоразу виявлялося, що ми готові до попереднього виклику, тоді як перед нами вже поставав новий. І, власне, від 2013 року й дотепер ставки на цьому шляху боротьби за свободу щоразу зростають.

          Ми ще справляємося. Я навіть зараз думаю, що справляюся. Але прошу Бога сили й мудрості, щоб справлятися далі.

          Команда Громадського сектору Євромайдану на спільному фото біля Михайлівського собору, позаду прапор України
          Команда Громадського сектору Євромайдану. Фото Дмитра Ларіна для УП.Життя з репортажу «„Я дівчинка. Я не хочу сукню, я хочу змінити цю систему“: молодь, яка творить мирний протест».

          Повернутися

          Портрет Світлани Квітницької, членкині правління Фундації Пилипа Орлика, у круглій рамці

          Світлана Квітницька

          Членкиня правління Фундації Пилипа Орлика.

          Має понад 10 років досвіду стратегічного управління соціальними, медичними та гуманітарними програмами. У Фундації координує проєкти різного рівня складності.

          На Революції Гідності зрозуміла, що хоче працювати у сфері благодійності.

          Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

          Для мене відправною точкою став епізод із побиттям студентів. До того просто стежили за новинами. А 30 листопада я повернулася з роботи додому, побачила новини про силовий розгін. Ми з чоловіком одразу сіли в машину й поїхали на Майдан.

          Ми жили за містом, тож здебільшого допомагали машиною. Возили їжу на блокпости між селами, передавали медикаменти в штаби. На Лівобережній у Патріаршому соборі Воскресіння Христового був пункт, де приймали людей, які приїжджали на Майдан. Туди ми привозили постіль, рушники, ліки, консервацію, усе, що було потрібно.

          Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

          Одного разу ми приїхали на Майдан разом із сином і потрапили на прощання з Героєм Небесної Сотні. Тоді син уперше почув «Пливе кача» і, здається, уперше зрозумів, що таке смерть людини. Після цього він вдома збудував Майдан із лего, з шинами й барикадами.

          Розстріл Небесної Сотні — найстрашніший епізод для мене. У це просто неможливо було повірити. Але саме тоді я по-справжньому зрозуміла, на що здатні люди, які об’єдналися і відстоюють свою свободу. Тоді я відчула силу Майдану.

          А ще я досі пам’ятаю запах Майдану. Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій чоловік чергував на блокпостах. Його одяг, коли він приходив додому — пахнув точно так само.

          Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

          Після Майдану я зрозуміла, що хочу працювати в благодійності. Багато років пропрацювала в благодійному фонді, а останні кілька років ним керувала. Потім у моєму житті з’явилася Фундація Пилипа Орлика.

          Загалом вся наша сім’я кардинально змінилася. Син, як я згадувала раніше, усвідомив цінність і крихкість життя. Чоловік для себе вирішив, що правоохоронні органи мають змінитися і пішов у поліцію після проведення реформи. Син його вперше побачив у формі і запитав: «Ти ж тепер не будеш мусити стріляти в простих людей?» Потім обоє мали довгу розмову про те, що тато спеціально одягнув форму, щоб поліція більше ніколи не вбивала невинних.

          Світлана Квітницька стоїть в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану на тлі експозиції з барикадою
          Світлана Квітницька в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану. Фото НМРГ.

          Повернутися

          Портрет Ольги Сало, керівниці напряму культурних ініціатив Фундації Пилипа Орлика, у круглій рамці

          Ольга Сало

          Керівниця напряму культурних ініціатив Фундації Пилипа Орлика.

          Понад 15 років працює у сфері культурної спадщини, музейної справи, культурної політики та політики національної пам’яті. З 2022 року долучилася до діяльності з кризового реагування на загрози культурній спадщині в умовах війни. У 2016–2026 роках працювала в Національному музеї Революції Гідності на посаді заступниці генерального директора з розвитку та культурно-просвітницької роботи.

          На Революції Гідності була активісткою Громадського Сектору Євромайдану. Відповідала за роботу з волонтерами, організацію тренінгів з ненасильницького спротиву та комунікувала з Євромайданами з регіонів.

          Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

          Упродовж двох місяців до анонсованої дати підписання Угоди про асоціацію з ЄС ми з друзями готували масштабний всеукраїнський флешмоб на підтримку Євроінтеграції. Участь мали взяти близько сотні університетів по всій Україні. Для цього ми провели зустрічі із молоддю в усіх обласних центрах і менших містечках, включно з Кримом.

          Заява Азарова про відмову від Євроінтеграції означала для нас, що цю акцію тепер провести не просто бажано, а необхідно. Але студенти з низки східних і центральних областей «посипались» — почали відміняти флешмоби, боячись переслідувань адміністрації вишів і місцевої влади. Ця трансформація відбулася за один день, нас це шокувало і, чесно кажучи, не додавало оптимізму щодо можливості масштабного протесту.

          Також цими днями в Україні мали відзначати 80-і роковини Голодомору. Влада часів Януковича заперечувала геноцид, усунулась від організації пам’ятних заходів. Все лягло на плечі громадськості. Я була в оргкомітеті з відзначення. Саме 21 листопада була презентація опери про Голодомор. Тож на Майдан ми з друзями вирушили ввечері прямо з оперного театру. Ще пам’ятаю, що в Українському домі вночі готували відкриття виставки, присвяченої Голодомору, тож цю першу ніч протесту ми ділили між цим виставковим центром і майданом Незалежності.

          Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

          Виділю три епізоди: штурм Майдану в ніч на 11 грудня 2013 року, викрадення Юрія Вербицького з Ігорем Луценком та загибель Богдана Сольчаника.

          Штурм Майдану 11 грудня мітингуючим вдалося відбити. Тодішні дзвони Михайлівського Золотоверхого і досі при згадці викликають зворушення. Це був той випадок, коли собор бив у набат. Дзвони лунали кілька годин. Мені здається, тієї ночі всі, хто був на Майдані, і хто був з Майданом, пережили катарсис: ми вистояли, і, думаю, саме тоді найвиразніше побачили один в одному свого. Незнайомці ставали рідними, відчували відповідальність один за одного і готовність стояти далі, що б там не чекало попереду.

          З викрадення Вербицького і Луценка пам’ятаю відчуття жаху і безпорадності. Луценко був у нашій команді Громадського сектору Євромайдану. Поки ми залишались у невідомості, час проживався так, наче ти у пеклі. Вербицького тоді закатували до смерті. На щастя, Ігор Луценко вийшов на зв’язок. Його також жорстоко мучили, але він вижив.

          Богдана Сольчаника я зустріла на Майдані в ніч на 20 лютого. Ми товаришували ще з часів Помаранчевої революції. Він щойно прибув зі Львова, попросив знайти йому захисне спорядження. Всі розуміли, що Майдан будуть зачищати. Тож Бодя готувався стати до оборони. Ні саморобних щитів, ні металевих касок, ні, тим більше, саморобних бронежилетів у нас вже не залишилось. Єдине, що я тоді змогла знайти — це якісь протиударні наколінники. А зранку 20 лютого мені зателефонував його друг зі словами «Бодя зник. Не відповідає на дзвінки». Я пішла оглянути польові шпиталі — таких локацій було кілька на Майдані. Дорогою зупинялась біля покладених на вулиці загиблих, яких зносили з Інститутської. І це було відчуття катастрофи. Мозок відмовлявся це сприймати як можливе чи реальне. Врешті Богдан знайшовся. Його тіло принесли і поклали поруч із ще кількома загиблими біля готелю «Козацький». Кров убитих ще витікала з ран, змішувалась з брудним талим снігом. Якийсь чоловік все намагався зібрати її своїм шаликом: дуже бережно, ледь не побожно. Щоб на неї випадково не наступали люди…

          Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

          Не впевнена, що змінився світогляд. Але точно дотепер не минає захоплення людьми, що довкола: всі дуже різні, з таким різноманіттям поглядів, можуть бути некомфортні, різкі чи ще якісь — але в кожному і кожній є потенціал цієї «краплі в океані», що може змінити країну. І з часів Революції Гідності ми не раз бачили силу тих «крапель».

          • Велика група активістів у зимовому одязі позує на засніженій площі
          • Троє усміхнених людей у наметі на Євромайдані, жінка праворуч тримає планшет

            Фото з особистого архіву.

            Повернутися

            Портрет Олега Заярного, наукового радника Фундації Пилипа Орлика, у круглій рамці

            Олег Заярний

            Науковий радник Фундації Пилипа Орлика.

            Доктор юридичних наук, професор кафедри інтелектуальної власності та інформаційного права Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. На початку Революції Гідності поєднував наукову і викладацьку роботу з обов’язками помічника-консультанта народного депутата України.

            Де вас застала Революція Гідності? Чи очікували ви, що протести набудуть великого масштабу?

            Що саме я робив 21 листопада, коли уряд Азарова згорнув асоціацію з ЄС, зараз складно сказати. Пам’ятаю, що в цей день був у партійному осередку УДАРу та в університеті. Тоді я спеціалізувався на написанні законопроєктів та інших нормативних документів. Деталі забулися, але збереглося відчуття. Я розумів, що це критичний поворот: або Україна встоїть і піде на демократичні перетворення, або впаде під тиском правоохоронних органів і це буде кінець.

            Я був переконаний, що заклик йти на Майдан має більше значення, ніж здається на перший погляд. І що ми входимо у історичний період, коли питання постане руба: або-або, Євросоюз чи Росія. Навіть однопартійці Януковича намагались його переконати не згортати асоціацію з ЄС повністю, а шукати якесь компромісне рішення, бо теж розуміли, що це спровокує конфронтацію суспільства. Останній тиждень перед вуличними протестами ситуація доходила до точки кипіння.

            Поки молодь збиралася на Майдані, ми з колегами готували їм юридичний фундамент, щоб правоохоронці не знайшли найменших законних підстав заборонити протести. Акції тривали до 29 листопада, а над ранок 30-го мене розбудив телефонний дзвінок нардепа — негайно всі збираємося, на Майдані жорсткий силовий розгін, багато мітингуючих затримали чи покалічили.

            За годину ми вже розгорнули гуманітарний штаб, куди ще з ночі люди почали зносити ковдри, одяг, їжу, гроші, медикаменти. Хто із нардепів, помічників чи адвокатів був на місці з посвідченнями і міг одразу взятись за юридичний супровід, поїхали до тоді ще міліцейських участків і у лікарні, щоб жодне порушення не вдалося приховати.

            Юристи з потерпілими зверталися до Реєстру кримінальних проваджень — перевіряли, чи внесені матеріали. Писали до Міністерства внутрішніх справ адвокатські запити: хто виходив на операцію, які слідчі групи були задіяні, хто давав накази. Робили копії документів, оперативно скидали журналістам і так далі. Коротше, одразу запрацювала адвокатська машина.

            Паралельно в університеті я мав проводити пари. І це було схоже на гру в піддаваки. Бо студенти вдавали, буцімто вони не сонні, а я робив вигляд, що не відчуваю від них запаху майданівського диму. Хоча всі все розуміли.

            Що з пережитого в той час найбільше врізалося в пам’ять?

            Найбільше вразив ефект синергії. Коли, об’єднуючи зусилля, ми робили раніше немислимі речі. За стислі терміни нам вдалося розгорнути мережу юридичної допомоги із виїздом на місця. Організували чергування на Майдані, бо коли з мітингуючими були нардепи або помічники із посвідченнями, силовики двічі думали, чи починати атаку. Особливо важливо це було вночі. Паралельно вели офіційний прийом як помічники депутата там, де була потреба. Оперативно обробляли термінові звернення у Будинку профспілок. Забезпечували юридичний супровід ввезення допомоги з-за кордону. Долучались до акцій. При цьому всьому ще встигали повертатися в офіс і швидко відпрацьовувати законодавчі ініціативи. Пам’ятаєте закон, який посилив кримінальну відповідальність за посягання на життя журналістів і членів їхніх родин (ЗУ № 421-VIII, зареєстрований 24 січня. — Ред.)? Ми з колегами його спільно розробляли.

            Які висновки ви зробили для себе та/або як на вас вплинула Революція Гідності?

            Ми з дружиною повністю перейшли на українську мову. Спершу між собою, а потім перестали переходити на російську навіть у спілкуванні з родичами, друзями, колегами. Я вирішив ігнорувати листи чи запрошення, якщо вони були російською мовою.

            Також не просто зрозумів, а усвідомив на рівні інсайту, що Україна вийшла з-під впливу Росії. Пам’ятаю, ми тоді ще почали готувати документи про денонсацію частини конвенцій СНД і різних договорів, протоколів. І я вже на той момент чітко бачив: що б не відбувалося, на ту орбіту Україна ніколи не повернеться.

            З професійних спостережень. Я помітив, як виросли і набули ваги громадські інституції. У багатьох аспектах вони стали більш дієвими, ніж державні. Саме громадськість через мирні зібрання, експертизу, громадські ініціативи може зробити більше.

            Олег Заярний стоїть в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану на тлі експозиції з барикадою
            Олег Заярний в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану. Фото НМРГ.

            Повернутися