Чи можливо вигнати Росію з ООН: правові підстави та шляхи усунення агресора

За понад 80 років історії ООН СРСР та його «продовжувачка» РФ у сумі використали право вето понад 130 разів — майже стільки ж, скільки США, Сполучене Королівство, Китай та Франція разом узяті. І тут постає вкрай раціональне запитання фундаментального значення: на яких підставах? Адже в жодних установчих документах чи положеннях ООН немає навіть найменшої згадки про таку державу як Російська Федерація. То за яким правом вона посідає таке провідне становище у світовій системі міжнародних відносин та як це можна змінити?

Як РФ опинилась в ООН: підміна понять у грудні 1991 року

Розгляд цього питання слід почати із занурення в історію. З прийняттям на конференції в Сан-Франциско 26 червня 1945 року Статуту ООН СРСР став одним із членів-засновників Організації, так само, як і Українська та Білоруська РСР. І не РРФСР, яка на той час мала окреме відомство закордонних справ і могла б також бути учасником процесу створення ООН, але не робила цього, а саме СРСР став постійним членом Ради Безпеки, про що чітко вказано в статті 23 Статуту Організації Об’єднаних Націй.

Тепер переносимося в грудень 1991 року. Радянський Союз розпадається — держава, що об’єднувала в собі 15 республік, припиняє своє існування. І тоді новоутворена РФ, яка за своєю територією, кордонами та всіма іншими критеріями відповідає колишній РРФСР, лиш одній з республік Союзу, в односторонньому порядку проголошує себе «державою-продовжувачем» СРСР.

Про такий намір 24 грудня, наприкінці останнього в 1991 році засідання Ради Безпеки, в якій СРСР на той момент якраз головував, тоді ще постійний представник Радянського Союзу при ООН Юлій Воронцов просто ставить своїх візаві перед фактом, сам з того моменту стає представником РФ і на такій ноті закриває засідання. Єдиним документальним підґрунтям таких заяв став лист Президента РФ Бориса Єльцина від того ж 24 грудня 1991 року, у якому він «поінформував» Генерального секретаря ООН про те, що Російська Федерація за підтримки 11 країн-членів СНД продовжує членство Радянського Союзу в Раді Безпеки та в усіх інших органах Організації Об’єднаних Націй. І тоді іншим приголомшеним членам Організації було не дуже зрозуміло, що робити з цією «інформацією», що в результаті перетворилося на вже понад 35 років мовчазної згоди з узурпацією, що порушує Статут ООН.

Юридична невідповідність: чому РФ мала пройти повну процедуру членства

Адже, варто ще раз наголосити, РРФСР ніколи не була самостійним членом Організації. Тож після денонсації Договору про утворення СРСР Росія, як це зробили протягом 1991–1992 років решта колишніх соціалістичних республік, також повинна була пройти повну процедуру прийому у Члени Організації Об’єднаних Націй згідно зі статтею 4 Статуту ООН, Правилами процедури Генеральної Асамблеї (Главою XIV, правилами 134–138) та Тимчасовими правилами процедури Ради Безпеки (Главою Х, правилами 58–60): подати Генеральному секретарю заяву, яка містить декларацію про прийняття зобов’язань за Статутом, і лише після рекомендації Ради Безпеки та відповідного рішення Генеральної Асамблеї, ухваленого більшістю у дві третини голосів, стати державою-членом Організації. Очевидно, що лист президента з посиланням на так звану Алма-Атинську декларацію та «зміна таблички», як влучно українські дипломати часто називають «продовження» Російською Федерацією членства СРСР в органах ООН, має мало спільного з офіційною процедурою, яка зробила б РФ легітимним членом ООН. І цілком очевидно, що Росія за жодними показниками не може ототожнювати в собі всі п’ятнадцять союзних республік — вона була у складі СРСР і вийшла з нього лише одним із клаптиків, однак з колосальними імперськими амбіціями.

Дипломатична кампанія України та роль громадянського суспільства

Тому українська дипломатія рішуче наполягає на позбавленні РФ місця в ООН з огляду на кричущі юридичні невідповідності, які вказують на те, що де-юре вона взагалі не є членом Організації. Це, в сумі з усіма варварськими злочинами держави-агресора, повинно стати першочерговою підставою припинення її присутності в Організації Об’єднаних Націй та всіх її органах де-факто. МЗС України наприкінці грудня 2022 року розпочало дипломатичну кампанію з обґрунтування незаконності перебування РФ в Раді Безпеки ООН та Організації загалом. Ключову роль у цьому питанні також відіграє громадянське суспільство. ГО «Фундація Пилипа Орлика», яка 18 березня 2026 року підписала з МЗС Меморандум про співпрацю, продовжуючи місію руху #UnRussiaUN, створює фундамент для того, щоб голос української громади був почутий світовою спільнотою. І це дійсно відбувається: світові лідери підтримують позицію України щодо неприпустимості нелегітимного перебування агресора в Раді Безпеки, на яку стаття 24 Статуту ООН покладає головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки.

Адже жодним чином неможливо заплющити очі на систематичні порушення державою-агресором фундаментальних принципів, проголошених статтею 2 Статуту Організації, яка зобов’язує усі держави-члени вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами та утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави.

Пастка статті 6: чому вето блокує виключення

І тут, здавалося б, злочин вже є очевидним, а покарання — неминучим, та насправді ми саме наближаємося до пастки. Так, стаття 6 Статуту ООН проголошує: Член Організації Об’єднаних Націй, що систематично порушує принципи, встановлені в цьому Статуті, може бути виключений з Організації Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Причому питання виключення держави-члена з Організації не є процедурним, а отже щоб відповідне рішення Ради Безпеки могло вважатися прийнятним, згідно з пунктом 3 статті 27 Статуту, за нього повинно бути подано голоси 9 членів Ради, включаючи голоси, які збігаються, всіх постійних членів Ради. Очевидно, російське право вето такий варіант унеможливлює.

І це вкотре доводить вкрай високу ціну прагматичності світової спільноти. Адже, на превеликий жаль, три з половиною десятиліття тому лідерам, вочевидь, було просто зручно погодитися з ініціативою «держави-продовжувача» СРСР для уникнення зайвої бюрократичної тяганини, пов’язаної із заміною СРСР на РФ в Раді Безпеки за Статутом та зміною ядерного статус-кво. Тож, попри абсолютну відсутність юридичної легітимізації та порушення процедур, світ весь цей час де-факто визнавав правомірність становища Росії в органах ООН. А отже, таким чином, сам дозволив обійти Статут і заохотив агресора, давши в руки «парасольку» від відповідальності.

Оскарження повноважень: проміжний механізм усунення Росії

Але також очевидно, що узурповане панівне становище не повинно бути універсальним джерелом безкарності. І саме це вкотре повертає нас до важливості лобіювання Україною питання нелегітимності присутності РФ в органах ООН. Адже якщо нам вдасться переконати світ розплющити очі на незаконність дій і становища цієї держави та не боятися цьому протистояти, це означатиме для неї тільки одне: замість утримання важелів впливу на прийняття рішень глобальної безпеки Росія просто опиниться поза грою. І повернутися в систему вже за законною процедурою вона зможе ой як не скоро, адже прийом у члени Організації відкритий для миролюбних держав, як проголошує стаття 4 Статуту. А цей фундаментальний критерій аж ніяк не стосується держави-агресора та одного з головних пертурбаторів сучасного світового порядку.

Процес вигнання Росії з глобальної системи передбачає суттєву зміну статус-кво та перестановку сил ключових гравців, а отже буде досить часомістким. Тим часом, існує проміжний спосіб усунути Росію від процесу прийняття рішень — оскарження повноважень. Для цього Комітет з перевірки повноважень повинен подати звіт до Генеральної Асамблеї, у якому оскаржується право делегації РФ брати участь у поточній сесії цього органу, підставами для чого і повинні бути аргументи нелегітимності спадкоємності та невідповідності агресивних дій Росії фундаментальним принципам Організації. І тоді Генасамблея рішенням простої більшості приймає резолюцію, якою відмовляється затвердити повноваження російських представників. Історія вже знає такий прецедент на іншому континенті: у 1974 році Генеральна Асамблея не визнала повноважень ПАР через тамтешній злочинний режим апартеїду, який великою мірою саме завдяки такій цілковитій міжнародній ізоляції і був подоланий.

У випадку з Росією така процедура має ряд переваг, що полегшують її реалізацію: вона не стосується Ради Безпеки, а отже не може бути заблокована вето; формально не виключає РФ з ООН, а отже не передбачає настільки фундаментальних перестановок в системі, що відлякують ключових акторів від прийняття рішення. Та головне — невизнання повноважень Росії стане важливим сигналом того, що світова спільнота не толерує агресії, та першим кроком до остаточного притягнення агресора до відповідальності за роки звірств.

Висновок: справедливість починається з дотримання власних правил

Тож я переконаний, що справедливе та ефективне функціонування світової системи, фундаментальним обов’язком якої є забезпечення мирного, безпечного та розвиткового співіснування держав, націй і народів, починається з морального зобов’язання глобального об’єднання держав чітко дотримуватись встановлених ним самим основоположних правил цієї системи, якими є Статут Організації Об’єднаних Націй. Шлях повного виключення агресора Росії з ООН на підставі нелегітимності її членства вимагає від держав світу рішучості тверезо й неупереджено поглянути на сучасну міжнародну систему з усіма її недоліками, готовності визнати допущені юридичні невідповідності та привести в життя зміни, необхідні для відновлення справедливості та верховенства права.

Як ми раніше писали, це питання вже розглядали інші учасники конкурсу #UnRussiaUN. Ознайомтесь також з есе «Правова нікчемність та геополітична деструкція».