Як навчати української історії дітей, які живуть за кордоном? Як допомогти їм зберегти українську ідентичність, водночас інтегруючись у суспільства інших країн? І чому історію можна вивчати не лише за підручниками, а й через предмети, музеї та особисті історії?
Про це експертка з освітніх ініціатив та кураторка навчальних програм Фундації Пилипа Орлика Наталя Омельчук розповіла у програмі «Добра розмова» з Галиною Бабій на «Живому телебаченні».
Пропонуємо текстову версію інтерв’ю про проєкт Фундації Пилипа Орлика «Корені та крила: історія, яка об’єднує» — менторську програму для вчителів, які викладають історію України дітям за кордоном та в Україні.
ВІД ІДЕЇ ДО ПЕРШИХ СПРОБ ВТІЛИТИ ПРОЄКТ
Галина Бабій (далі Г.Б.): Як виник проєкт «Корені та крила: історія, яка об’єднує»?
Наталія Омельчук (далі Н.О): Це менторська програма передусім для підтримки вчителів, які викладають у суботніх чи недільних школах (школи вихідного дня. — Ред.), освітніх осередках, громадських організаціях та ініціативах діаспори. Вона розроблена на основі методології «Спогади в коробках».
Я почала працювати в цьому напрямку у Києві, ще до російського повномасштабного вторгнення. Шукала спосіб вчити історію не виключно за підручниками, а в музеях. З 2016 року почала співпрацю із приватними школами. Ми ходили з дітьми на екскурсії. Але школярі були не просто слухачами, а дослідниками. Для моїх учнів музей ставав освітнім простором. Експонати ми використовували як джерело знань. Для дітей історія більше не здавалася переліком сухих фактів у тексті. Вона стала життям: з людьми, подіями, предметами, піснями, архітектурою…
У 2022 році я мала величезні плани, бо завершувала програму для 5 класу. Досі вважаю її найважливішою, бо у цьому класі українські школярі знайомляться з історією як із шкільним предметом. Повномасштабне вторгнення, здавалося, усе перекреслило.
Коли у 2022 році я виїхала з окупованої росіянами Київщини до Польщі, то шукала, як себе застосувати з користю для України. Зрозуміла: не хочу втрачати те, що надбала. Як вчитель, передусім вирішила зосередитися на тому, що я вмію робити найкраще. І так з’явилася ідея створити освітню програму.
Це мав бути спосіб ефективно вчити історію України з дітьми, коли вони перебувають в іншій країні. Тоді я пішла в музеї Варшави. І дивилася на них через призму своєї методики. Шукала, як можу у варшавських музеях викладати українську історію. З’ясувала, що дотичних експонатів небагато.
Тоді на пару тижнів вернулася додому. Складала свої речі. З 2014-го я маю «коробку з моїм життям» до виїзду з окупованої росіянами Луганщини. У 2022-у з’явилися нові коробки, у які чоловік швидко поскидав важливі речі не першої необхідності, коли йшов воювати і перевозив наше майно з орендованої квартири до місця зберігання.
Перебираючи їх, я подумала, що за кожним предметом тут можна розповісти історію. Так з’явилась назва методології — «Спогади в коробках». І перші речі, які розповідають про сучасну російсько-українську війну. Я зібрала коробку з артефактами і використовувала її для навчання. Наприклад, фотографії 2013 року з луганської школи, у якій я працювала. Через них я могла розповісти про події, які ми пережили на початку російсько-української війни (гібридне вторгнення, АТО. — Ред.). Далі розширювала цей підхід.
Перші групи учнів випробували цей підхід в Польщі. Ми з дітьми приходили до музею у Варшаві, прямували, скажімо, до відділення давнього Єгипту. І поряд я говорила: от дивіться, паралельно на теренах сучасної України відбувалося ось це. Для ілюстрації з коробки діставала той чи інший предмет.
Пілотний проєкт виявився успішним, тож я захотіла його масштабувати. У 2025 році зустрілася із програмною директоркою Фундації Пилипа Орлика Яриною Ясиневич. Вона запитала, чи можливо організувати таке навчання й в інших країнах, а не лише в Польщі.
Я відповіла ствердно, адже методика розроблена саме для того, щоб її можна було адаптувати під будь-яку країну. Найважливіше — це зібрати вчителів, готових це робити.
Так все і почалося. Ми провели моніторинг, щоб розпитати [дітей і вчителів], чи це взагалі потрібно. І в червні 2025 року у Празі (Чеська Республіка) відбулася перша зустріч з громадськими організаціями, що захотіли долучитися. А у вересні вже розпочали роботу із першою групою менторської програми для вчителів «Корені та крила: історія, яка об’єднує».
Г.Б.: Які переваги має ваша програма і методика порівняно із навчанням на звичайному уроці?
Н.О.: Вчителю важливо, щоб діти зрозуміли: хто, чому і звідки прийшов, де осів, як змінився тощо. Що в різні періоди на території сучасної України були держави, племена, культури. Що світ змінювався і ми теж. Нас захоплювали, ми боролися, переживали відродження. У нас були різні люди, події мали свої причини і наслідки. [Щоб це були не просто слова], ми ведемо дітей у музей. Розглядаємо картографію, мистецтво, макети…
Тут в нагоді стають і «Спогади в коробках». Це не лише особисті речі людей, пов’язані з історичними подіями. Я знаходила майстрів, які можуть відтворювати ті чи інші предмети. Наприклад, купувала репліки трипільської кераміки. Або монети, щоб розповідати про грошовий обіг і символи.
Це, власне, той підхід, який дозволяє дитині говорити про Україну як частину Європи. Що наша країна не існувала окремо. Тут одразу є і свої труднощі. У європейському контексті вчителі мають пояснити, чому у польських підручниках про певні події розповідають в один спосіб, а в нас — в інший. Адже в багатьох випадках про Україну діти можуть почути в історіях тих країн перебування, де вони опинилися через війну. І це може бути інформація, перевернута з ніг на голову. Іноді це навіть російський погляд на українську історію. Ми вже стикалися із цим в країнах, у яких працюємо. Проєкт «Корені та крила» власне плекає цей підхід, коли ми говоримо про історію України з української точки зору. Звісно, не ігноруючи і не скасовуючи тієї історії, яка була в Польщі, Чехії, Данії тощо.
Окрім співставлення різних точок зору, потрібно посилювати власне розуміння дітьми того, якою була історія України. Це особливо важливо для підлітків, бо дає їм аргументи в дискусіях у колі однолітків. Адже, крім українців, у європейських школах є росіяни, білоруси. Ми не можемо і не маємо ізолюватися від них, створювати українські гетто. Діти мають рости і вчитись у середовищі, де живуть. Але важливо, щоб вони могли [нарощувати] внутрішню силу, знання і впевненість в тому, що мають за собою власну державу із давньою потужною історією. І нею можна пишатися.
Таким чином у дітей посилюється віра в їхню державу, зміцнюється ідентичність, стійкість до зовнішніх впливів. Це також певною мірою захист від впливу російських спецслужб. Відомо, як вони іноді вербують наших дітей на злочини. [Ростити молодь внутрішньо впевненими і сильними] важливо не тільки за кордоном, але й в самій Україні.
МАСШТАБУВАННЯ ПРОГРАМИ НА РІЗНІ КРАЇНИ ТА ВИКЛИКИ, НА ЯКІ ТРЕБА РЕАГУВАТИ
Г.Б.: Окрім Чехії, де ця програма вже працює?
Н.О.: Спочатку я випробувала методику у Польщі. Далі спільно з Фундацією розробили на основі методики менторську програму, запустили міжнародний проєкт. Першу групу набрали в Празі, другу у Данії, зробили подібну літню школу в Україні: до Києва приїжджали вчителі з різних міст, містечок, сіл. І ми спільно планували, як сьогодні викладати історію України за методикою «Спогадів у коробках».
У планах — країни Балтії. Не тільки Данія, а вся Північна Європа, іще одна група у Празі.
Г.Б.: Поки ми з вами говорили про дітей. Але щоб вони отримали знання, потрібні вчителі. Чи достатньо таких, що готові разом із вами шукати іншого шляху донесення нашої історії, зміцнення дітей в їхній українській ідентичності у європейських країнах?
Н.О.: На щастя, вони є. На жаль, саме вчителів історії мало. Я історик, тож розумію, як важливо мати базову історичну освіту, коли ми викладаємо цей предмет.
Але я також свідома того, що вчителів історії недостатньо. Минулого року нас вразила інформація, почута на конференції Світового конгресу українців у Львові. Виявляється, за кордоном більше 60% шкіл вихідного дня не мають історії України як окремого предмета. Є народознавство, українознавство, а ось історія України відсутня, бо найчастіше відсутні фахівці. Тому наш проєкт запрошує вчителів мови, літератури, географії, мистецтва.
І це прекрасно. Я вдячна цим вчителям, які беруть нашу методику, вкладають свій час, щоб додатково шукати інформацію, створювати нові матеріали. Для них в рамках нашої менторської програми ми підготували вже розроблені додаткові інструменти. Наприклад, готовий робочий зошит із завданнями. Також кожен вчитель, який долучається до навчання, отримує бокс «Спогади у коробках». Додатково я розробила методичні рекомендації у відеоформаті.
Це зручно для вчителів. Можна перед кожним заняттям послухати і освіжити в пам’яті, на чому варто акцентувати, які джерела ми рекомендуємо. Де почитати, кого послухати, на що звернути увагу, яку річ показати.
Паралельно ми маємо різні зустрічі. Наприклад, найближча присвячена правам людини під час війни. Ми поговоримо про те, як викладати складні історії, які для цього можна використати матеріали. Окрема зустріч присвячена також етнопедагогіці.
До співпраці я запрошую Ярославу Музиченко — етнологиню, дослідницю та неймовірну людину, що вміє запалювати серця і вести за собою. Вона показує, як українська традиційна культура проявляється в сучасному житті. Розповідає, як вона була представлена у роботах митців у ХХ столітті та багато іншого.
Окремо ми проводимо зустрічі про те, як викладати історію підліткам віком 15+. І там додаємо до історії літературу і культуру. Це теж окремий курс, доповнений матеріалами і завданнями.
Завдяки міждисциплінарному контексту діти не лише завчають події. Вони досліджують, як той чи інший історичний процес вплинув на культуру. Чому з’явилися саме такі літературні твори. Як все починалось і закінчувалось. Звідки взявся оцей величезний розрив з XIII по XV століттями. Про все це ми говоримо. Хоча курс підлітковий, у Польщі я апробувала цей кейс на дорослій аудиторії. І людям сподобалося.
Уся наша програма була розроблена в такий спосіб, щоб вчителі отримали максимум літератури. Ми підбираємо бібліотечку для дітей і для вчителів, щоб вони могли швиденько підчитати необхідне. Бо я теж розумію, що неможливо все ідеально пам’ятати. Тому ми даємо все, що може гіпотетично стати в нагоді: читайте, говоріть, аналізуйте з дітьми.
І тому вчителі математики, мистецтва, початкової школи, навіть люди, які ніколи не викладали, але хочуть, приєднуються. Ми долучаємо їх протягом року. Приємно спостерігати, як вони для себе відкривають нове щоразу: «Чому я цього раніше не бачила? А як я могла цього не знати? Мені стільки всього тепер треба прочитати!».
Так відбувається формування спільноти і збереження своєї ідентичності. Українські вчителі дуже рідко працюють за фахом у країнах перебування. Зазвичай це роботи, нижчі за рівнем. А наша програма стає для них спільним простором. Вони знову відчувають себе у своєму колі, у середовищі колег, з якими викладають. Тут людина знову може відчути свою значущість, потрібність.
Г.Б.: Наостанок маємо ще одну важливу тему для обговорення. Батьки приводять дітей, які могли не чути вибухів, не бачити руйнувань та інших жахіть війни. Дорослі призвичаюються до життя в новій країні, як можуть. Працюють не завжди на престижних роботах. Опиняються на кілька сходинок нижче по статусу, який мали вдома. Обставини підштовхують швидше асимілюватися. Батьки кажуть дітям: от швидше вивчи мову, закінчи школу, щоб заробляти собі якусь копійку. Як ви радите працювати власне з батьками, щоб вони несвідомо не підштовхували дітей до відмови від ідентичності?
Н.О.: Головне не забороняти, мені здається. Якщо батьки ще і сприяють, це прекрасно. Але зі свого досвіду і розповідей колег зазначу, що у наших програмах і в Чехії, і в Данії, і в Польщі якраз батьки активно включалися. Вони ходять із дітьми на екскурсії, хочуть долучатись до дискусій.
У Данії до першого навчання долучилися три організації. І я робила опитування, скільки комплектів для учнів їм треба надіслати. Вони відповіли: нам, будь ласка, стільки-то для дітей, стільки для дорослих. Тому що наші батьки теж дуже хочуть це вивчати і ми будемо робити дві паралельні групи.
Пригадую, ще коли у Польщі я сама проводила заняття, батьки приводили дітей, а за десять хвилин уже стояли в першому ряду і піднімали руки, щоб поставити питання. Діти навіть були спантеличені такою несподіваною конкуренцією.
Я свідома того, що частина людей не повернеться в Україну і робить все, щоб максимально інтегруватися в суспільство, у яке вони переїхали. Це їхній вибір і ми не маємо права засуджувати. Можна і там залишитися українцем. Є й інші родини, які б хотіли повернутися, але не мають змоги. Для всіх цих категорій існують різні українські організації. Ми можемо приїхати і підтримати їх. Щоб вони мали в асортименті послуг курс історії. А батьки могли прийти і разом з дітьми вчитись, а дома виконувати цікаві завдання.
Г.Б.: На завершення нашої розмови розкажіть, куди зацікавлені організації, вчителі і батьки можуть звертатися, щоб налагодити з вами співпрацю?
Н.О.: Як я вже зазначала, зараз програма працює в Чехії і Данії. Сподіваюся, що найближчим часом у Данії ми зможемо зібрати ще одну групу для людей з країн Балтії і Північної Європи — щоб вони могли приїхати.
Також у Празі наберемо ще одну групу для Чехії і європейських країн навколо. Стежити за анонсами можна на сайті і в соцмережах Фундації Пилипа Орлика, бо власне вони є організаторами.
Українцям хочу сказати: не втрачайте бажання читати, гуртуйтеся, ведіть дітей до недільних шкіл, українських організацій. Я дуже вдячна кожній і кожному, хто там викладає, вчить із дітьми колядки, щедрівки, розписує писанки, робить витинанки і все, що пов’язане з українською культурою. Хто говорить з дітьми про українських діячів. І я сподіваюся, що ми зможемо поширити нашу програму іще на інші країни. Зможемо масштабувати проєкт не тільки в Європі, але й на інших континентах. Ми відкриті до партнерства і співпраці, завжди раді навчати.
***
«Корені та крила: історія, яка об’єднує» — програма Фундації Пилипа Орлика, спрямована на вчителів, які викладають українську історію для дітей за кордоном та в Україні. Проєкт допомагає зберігати зв’язок з Україною через історію, культуру та сучасні навчальні методики.
Наталя Омельчук — координаторка освітніх проєктів Фундації Пилипа Орлика. Авторка методики викладання історії «Уроки-екскурсії» та проєкту «Спогади в коробках», тренерка WenDo. Засновниця соціального підприємства «Вільна нитка» – швейно-вишивальної майстерні при шелтері, що дає жінкам можливість здобути нову професію, стати економічно незалежними та відтворювати старовинні вишиванки за традиційними техніками. Аспірантка ОНУ ім. І. І. Мечникова.
Відеоверсія інтерв’ю:
