Чи можливо вигнати Росію з ООН? — есе Катерини Опанасенко

І. Правові підстави виключення та їх інституційні обмеження

Механізм виключення держави-члена з ООН закріплений у статті 6 Статуту: Генеральна Асамблея може виключити члена, який «систематично порушує принципи, що містяться у цьому Статуті», але лише за рекомендацією Ради Безпеки. Підстави для застосування цієї норми щодо Росії виглядають очевидними: збройна агресія проти суверенної держави є прямим і грубим порушенням статті 2(4) Статуту, яка забороняє загрозу силою або її застосування проти територіальної цілісності будь-якої держави. Резолюція Генеральної Асамблеї ES-11/1 від 2 березня 2022 року, підтримана 141 державою, прямо кваліфікувала дії Росії у цих категоріях — і це не риторика, а офіційна позиція більшості членів організації.

Однак саме тут юридична логіка натикається на конструктивний глухий кут. Стаття 27(3) Статуту вимагає, щоб рішення Ради Безпеки з непроцедурних питань приймалися за умови одностайності постійних членів. Виключення держави є, без жодних сумнівів, непроцедурним питанням. А отже, Росія як постійний член має право вето на власне виключення. Насправді це не лазівка і не недогляд авторів Статуту, а свідоме архітектурне рішення 1945 року, що відображало реальну розстановку сил переможців Другої світової: система будувалася для управління конфліктами між великими державами, а не для покарання однієї з них. П’ять постійних членів Ради Безпеки отримали вето саме тому, що без нього вони б просто не підписали Статут.

Окремо заслуговує на увагу питання, яке у публічних дискусіях майже не порушується: чи є Росія взагалі законним спадкоємцем місця СРСР у Раді Безпеки? У 1991–1992 роках вона автоматично «успадкувала» це місце без жодного голосування в Генеральній Асамблеї у порядку, юридична бездоганність якого досі залишається предметом серйозної наукової дискусії. Стаття 23 Статуту прямо називає постійним членом «Союз Радянських Соціалістичних Республік», а не його правонаступника. Ряд дослідників, зокрема Грам Сімпсон і Жан д’Аспремон, вказують, що ця «тиха» передача місця не мала належного юридичного оформлення і ґрунтувалася радше на політичній домовленості, ніж на нормі права. Утім, цей аргумент, попри свою інтелектуальну привабливість, має суттєву практичну ваду, бо жодна велика держава не зацікавлена у прецеденті, який дестабілізує принцип правонаступництва в міжнародних організаціях. Тому він залишається потужним аргументом у доктрині, але малопридатним інструментом у реальній дипломатії.

ІІ. Структурні бар’єри реалізації статті 6

Навіть якщо уявити гіпотетичну процедуру виключення без права вето — а такий сценарій іноді обговорюється в академічному середовищі як теоретична конструкція — реальнополітичні перешкоди виявляються не менш непоборними. Станом на 2024–2025 роки значна частина держав так званого «Глобального Півдня»: Індія, Бразилія, ПАР, більшість африканських і латиноамериканських країн, або утримувалися від однозначного засудження Росії, або відкрито дотримувалися нейтралітету. Китай послідовно блокував будь-які кроки, спрямовані на ізоляцію Москви, вбачаючи у збереженні нинішньої архітектури ООН власний стратегічний інтерес, адже ті самі механізми захищають і його від міжнародного тиску щодо Тайваню та Сіньцзяну. У такому середовищі навіть гіпотетичне голосування Генеральної Асамблеї за виключення не набрало б необхідних двох третин голосів.

Є й інший вимір цієї проблеми — менш очевидний, але не менш важливий. Виключення Росії створило б прецедент із непередбачуваними наслідками для всієї системи. Яка держава наступна? Хто і за якими критеріями визначатиме «систематичність» порушень? Чи підпадуть під цю логіку США з їхньою інтервенцією в Ірані, Саудівська Аравія з участю у збройному конфлікті в Ємені, або самі ініціатори виключення — залежно від того, як зміниться розстановка сил у майбутньому? Більшість держав-членів, навіть ті, що щиро симпатизують Україні, не хочуть створювати зброю, яка колись може обернутися проти них самих, керуючись інституційною логікою самозбереження, яку наївно ігнорувати при розробці будь-якої стратегії.

ІІІ. Неможливість виключення як дипломатичний інструмент

Але тут і виникає найбільш нетривіальний висновок. Якщо вигнати Росію неможливо ані юридично, ані політично, чи є постановка цього питання безплідною? Відповідь — ні, і ось чому.

Сам факт того, що питання про виключення звучить — на рівні Генеральної Асамблеї, в академічних дискусіях, у висловлюваннях лідерів демократичних держав — виконує самостійну і цілком реальну функцію. Він легітимізує наратив про Росію як структурно несумісний елемент міжнародного правопорядку. Це те, що в теорії міжнародних відносин прийнято називати «делегітимізаційним тиском»: поступовий підрив символічного статусу актора без його фізичного видалення з інституційного простору. Росія залишається в Раді Безпеки, але вже зараз її присутність там дедалі більша частина світу сприймає не як джерело легітимності, а як доказ дисфункції самої системи, і це принципово різні речі.

Це відкриває для України три конкретні стратегічні напрями, які не вимагають юридично неможливого виключення, але досягають схожого результату через інші механізми. По-перше, систематична документація і публічна презентація кожного епізоду, коли Росія використовує вето для блокування гуманітарних або правових ініціатив, — перетворення кожного такого вето на задокументований публічний доказ її несумісності з роллю «гаранта миру», який потім використовується в дипломатичних комунікаціях і судових провадженнях. По-друге, активне просування реформи процедури вето у Раді Безпеки, зокрема через «Кодекс поведінки» групи АСТ та французько-мексиканську ініціативу щодо добровільного невикористання вето у випадках масових злочинів, яку підтримали вже понад 100 держав. По-третє, подальше зміцнення ролі Генеральної Асамблеї як альтернативного майданчика легітимності через процедуру «Єднання заради миру» (резолюція 377А), яка вже довела свою ефективність у перші місяці повномасштабного вторгнення і яка дозволяє обходити паралізовану Раду Безпеки в критичних ситуаціях.

IV. Висновок

Відповідь на питання «чи можливо вигнати Росію з ООН?» є чіткою: ні, за нинішніх інституційних умов це неможливо. Стаття 6 Статуту залишається мертвою нормою, заблокованою самою архітектурою системи, яку ця норма покликана захищати. Але ця неможливість не стає поразкою України. Це діагноз, який Україна краще за будь-кого здатна поставити світові і використати як дипломатичний аргумент.

Повномасштабна агресія оголила фундаментальне протиріччя: держава, яка системно руйнує міжнародний правопорядок, одночасно є гарантом цього порядку за Статутом. Саме усвідомлення цього протиріччя, а не ілюзія швидкого юридичного вирішення, має стати основою стратегії України в ООН. Замість того щоб витрачати дипломатичний капітал на кампанію з юридично передбачуваним фіналом, Київ міг би зосередитися на тому, щоб зробити перебування Росії в Раді Безпеки максимально дорогим для неї символічно і репутаційно, перетворивши кожне засідання, кожне вето, кожну заяву на ще один доказ у справі, яку Україна веде перед усім світом.

Питання «чи можна вигнати?» врешті поступається місцем іншому — більш фундаментальному і більш продуктивному: якою має бути ООН, щоб подібне стало неможливим у принципі? І це вже не питання права, а питання майбутньої архітектури світового порядку. І Україна, як держава, яка платить за його дефекти найвищу ціну, має бути серед тих, хто цю архітектуру проектує, а не лише чекає на її реформу.

Автор: Катерина Опанасенко, Навчально-науковий інститут міжнародних відносин, спеціальність «Міжнародне право», Київський національний університет імені Тараса Шевченка