Чи можливо вигнати Росію з ООН? — есе Цимбала Івана

Щоб розібратися в цьому питанні, треба поглянути на норми Статуту ООН, історичні прецеденти та поточний розподіл сил на міжнародній арені, зокрема позицію країн Глобального Півдня.

Стаття 6 Статуту ООН: теорія та практична неможливість

На перший погляд, Статут ООН містить чіткий механізм виключення держави з Організації. Відповідно до статті 6, член Організації, який систематично порушує принципи, викладені у Статуті, може бути виключений Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.

Але на практиці це зробити майже неможливо. Головна юридична перешкода полягає в тому, що рекомендація Ради Безпеки є рішенням непроцедурного характеру. Згідно зі статтею 27 Статуту, такі рішення потребують згоди всіх п’яти постійних членів — США, Великої Британії, Франції, Китаю та Росії. Очевидно, що Росія завжди застосовуватиме право вето проти власного виключення, а Китай, швидше за все, її в цьому підтримає.

Більш радикальний підхід — спроба внести зміни до самого Статуту ООН з метою вилучення згадки про Росію або СРСР з тексту статті 23, яка визначає склад Ради Безпеки. Проте стаття 108 Статуту встановлює, що поправки набувають чинності лише після їх ухвалення двома третинами членів Генеральної Асамблеї та ратифікації двома третинами країн, обов’язково включаючи всіх постійних членів Ради Безпеки. Таким чином, право вето надійно блокує пряме вигнання Росії.

Питання континуїтету: чи законно Росія зайняла місце СРСР?

Неможливість прямого виключення змусила дипломатів та дослідників міжнародного права звернутися до подій 1991 року, коли розпався СРСР. У міжнародному праві існують два різних поняття: правонаступництво (state succession) та континуїтет (state continuity). Правонаступництво — це перехід прав і обов’язків до нових держав, які виникли після розпаду держави-попередниці. Такі нові держави мають подавати нові заявки на вступ до ООН за статтею 4 Статуту. Саме так сталося у 1993 році після розпаду Чехословаччини, коли Чехія та Словаччина подавали нові заявки на членство. А в свою чергу континуїтет — це збереження державою своєї міжнародної правосуб’єктності, що дозволяє їй автоматично залишатися членом організацій.

У грудні 1991 року перехід місця від СРСР до Росії відбувся саме за принципом континуїтету, без формальної процедури вступу. 24 грудня 1991 року Постійний представник СРСР при ООН Юлій Воронцов передав Генеральному секретарю лист від Президента Бориса Єльцина, у якому зазначалося, що членство СРСР продовжується Російською Федерацією за підтримки країн СНД згідно з Алма-Атинською декларацією. Вже 31 січня 1992 року Борис Єльцин зайняв місце на засіданні Ради Безпеки ООН. Цей перехід спирався також на тому факті, що Росія займала більшість території та мала більшість населення колишнього Союзу.

Міністерство закордонних справ України стверджує, що зайняття Росією місця СРСР було політичним, а не правовим рішенням. Оскільки Росія порушила статутні норми та кордони сусідів, вона втратила право на континуїтет. За цією логікою, через те що Білорусь стала співучасницею вторгнення, Україна залишається єдиною державою-засновницею ООН з числа колишніх радянських республік, яка дотримується Статуту, і тому має більше прав на місце СРСР.

Незважаючи на логічність цієї аргументації, вона стикається з концепцією мовчазної згоди (acquiescence). Протягом понад 30 років Генеральна Асамблея, Рада Безпеки та всі держави-члени взаємодіяли з Росією як із легітимним постійним членом. Міжнародний суд ООН у своєму наказі від 16 березня 2022 року прямо зазначив, що Російська Федерація є державою, що продовжує правосуб’єктність СРСР. З точки зору міжнародного звичаєвого права, така тривала і послідовна практика усуває правові сумніви щодо статусу Росії.

Процедура перевірки повноважень як альтернативний інструмент

Зважаючи на неможливість застосування статті 6, альтернативним механізмом є процедура перевірки повноважень (credentials procedure). Історія ООН має два прецеденти, коли політичні питання вирішувалися через цей процедурний інструмент. Наприклад, у 1971 році Генеральна Асамблея ухвалила Резолюцію 2758, якою визнала уряд у Пекіні єдиним законним представником Китаю в ООН, виключивши представників Тайваню, а у 1974 році Генеральна Асамблея відхилила повноваження делегації Південної Африки через політику апартеїду.

Процедура працює наступним чином: відповідно до Правил 27–29 Генеральної Асамблеї, повноваження делегатів розглядаються Комітетом з перевірки повноважень. У Раді Безпеки діє Правило 17 Тимчасових правил процедури, яке передбачає, що представник, чиї повноваження оскаржені, продовжує сидіти на своєму місці до вирішення питання Радою. Ключова деталь полягає в тому, що голосування щодо повноважень є процедурним питанням (згідно зі статтею 27(2) Статуту), а отже, для ухвалення рішення потрібно 9 голосів і право вето не застосовується.

Теоретично, Україна могла б видати повноваження своєму дипломату на зайняття місця СРСР, а інші члени Ради Безпеки могли б підтримати це процедурним голосуванням, оминаючи російське вето. Проте політично цей сценарій зараз виглядає нереалістичним. Більшість держав остерігаються створювати такий прецедент, побоюючись, що це може призвести до колапсу всієї системи ООН.

Стаття 27(3): обов’язкове утримання сторони конфлікту

Найбільш реалістичним правовим механізмом обмеження російського впливу на сьогодні залишається застосування статті 27(3) Статуту ООН. Ця норма вимагає, щоб сторона суперечки утримувалася від голосування при ухваленні рішень щодо мирного вирішення конфліктів (Розділ VI). Це правило поширюється навіть на постійних членів Ради Безпеки.

На практиці держави-порушниці часто обходять цю норму, стверджуючи, що розглядається не конкретна «суперечка» (dispute) між країнами, а ширша «ситуація» (situation), яка стосується загального миру, що дозволяє їм голосувати. Наприклад, Радянський Союз наклав вето на розслідування збиття корейського літака KAL 007 у 1983 році, а Росія — на резолюції щодо своєї війни в Грузії (2009 р.) та анексії Криму (2014 р.).

Проте агресія проти України є настільки очевидною «суперечкою», що ігнорування статті 27(3) стає дедалі важчим для пояснення. Прийнята Радою Безпеки резолюція 2774 (2025), яка закликає до тривалого миру між Україною та Росією, розглядалася саме в рамках логіки Розділу VI. Той факт, що Росія брала участь у голосуванні за цю резолюцію, знову підняв питання про необхідність примусового забезпечення обов’язкового утримання. Системне застосування цієї статті могло б розблокувати роботу Ради Безпеки в питаннях мирного врегулювання.

Генеральна Асамблея і механізм «Єдність заради миру»

В умовах паралічу Ради Безпеки центр ухвалення політичних рішень змістився до Генеральної Асамблеї. Це стало можливим завдяки механізму «Єдність заради миру» (№ 377 A) 1950 року, яка дозволяє Асамблеї розглядати питання загрози миру та давати рекомендації щодо колективних заходів, якщо Рада Безпеки не здатна діяти через вето.

На початку 2026 року, у четверту річницю повномасштабного вторгнення, Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію на підтримку суверенітету України, яка зібрала 107 голосів «за», 12 «проти» та 51 утримання. Хоча ці резолюції не мають обов’язкової юридичної сили, вони формують підставу для застосування санкцій та надання військової допомоги Україні. Як ми раніше писали, ця проблематика стала центральною для учасників конкурсу студентських есе #UnRussiaUN.

Позиція Глобального Півдня: головна перешкода

Головною перешкодою для більш жорстких дипломатичних кроків проти Росії залишається позиція країн Глобального Півдня (зокрема групи G77). Їхня обережність пояснюється кількома факторами.

По-перше, наявна економічна залежність країн Африки та Близького Сходу, які остерігаються ризику зриву поставок продовольства, енергоносіїв та добрив з Росії. По-друге, в Латинській Америці та Африці діє ідеологічний наратив, де РФ доволі успішно просуває свій образ антиколоніального лідера, що протистоїть західному домінуванню. По-третє, авторитарні режими Азії та Близького Сходу підтримують РФ через побоювання, що інструменти виключення з ООН згодом можуть застосувати проти них.

Незважаючи на готовність України до надзвичайно складних компромісів заради припинення бойових дій, прагнення Кремля перетворити Україну на сателіта робить швидке дипломатичне вирішення неможливим. Водночас нова адміністрація США на чолі з Дональдом Трампом посилює тиск щодо необхідності початку переговорів для зупинення кровопролиття, а Європейський Союз підтверджує, що будь-який мир має базуватися на міжнародному праві та Статуті ООН. Росія ж продовжує використовувати майданчики ООН для зміщення фокусу на інші регіональні конфлікти та просування своїх наративів.

Висновок

Підсумовуючи, відповідь на питання «чи можливо вигнати Росію з ООН?» на даному етапі розвитку міжнародних відносин є радше негативною. З правової точки зору, процедура виключення за статтею 6 Статуту заблокована правом вето, а спроби скасувати статус Росії як держави-продовжувача СРСР стикаються з тридцятилітньою практикою мовчазної згоди міжнародного співтовариства. Використання процедури невизнання повноважень (credentials challenge) теоретично можливе, але політично нереалістичне через занепокоєння країн Глобального Півдня перспективою руйнування сучасної архітектури міжнародних відносин.

Однак неможливість виключення не означає відсутність інструментів впливу. Для дипломатії України ключовим завданням стає вимога дотримання статті 27(3) Статуту ООН щодо обов’язкового утримання від голосування сторони суперечки, а також максимальне використання потенціалу Генеральної Асамблеї через механізм «Єдність заради миру». Це не вижене агресора з ООН прямо зараз, але допоможе обмежити його вплив надалі. Схожі висновки формулює у своєму есе й Кирило Харченко.

Цимбал Іван Віталійович
Донецький національний університет імені Василя Стуса
Факультет історії та міжнародних відносин