5-й рік великої війни. Імперії впадуть

Учасниками дискусії виступили Володимир Єльченко (Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при ООН (1997–2000, 2015–2019), голова дослідницького напрямку з міжнародної політики Фундації Пилипа Орлика), Володимир Огризко (дипломат, Міністр закордонних справ України (2007–2009), Надзвичайний і Повноважний Посол, керівник Центру досліджень Росії, один із провідних дослідників російської політики в Україні), Віталій Савич (підполковник ЗСУ, Герой України), Ольга Сало (заступниця генерального директора Національного музею Революції Гідності (2018–2026), керівниця культурних ініціатив Фундації Пилипа Орлика) та Сергій Стерненко (громадський діяч, волонтер, радник міністра оборони України). Модерував розмову Сергій Стуканов — голова громадської організації «Інститут соборності», а вступне слово виголосив Артем Миколайчук — Голова правління Фундації Пилипа Орлика.

Повне ВІДЕО дискусії: youtube.com

Артем Миколайчук: «Ворог вперше за роки війни, ба навіть за сторіччя, настільки слабкий»

Артем Миколайчук
Голова правління Фундації Пилипа Орлика

Цієї ночі та вранці ударні БПЛА вчергове відпрацювали по енергетичній та нафтовій інфраструктурі Росії. Усі бачили фотографії, як себе почуває чудова хмарина над Туапсе. Ви бачили серію вибухів в Самарі. Упевнений, бачили, і як горять резервуари з нафтою. Небо над Московією затягнуто отруйним димом. Росіяни виють від страху та розпачу в соцмережах. Перелякані комуністи зараз бояться повторення 1917 року та закликають усіх: «Ми не можна це повторити!».

Українська армія переписала підручники з ведення війни. Дрон за кількасот доларів знищує танк за мільйон. Морські безекіпажні платформи витіснили росіян з північно-західної частини Чорного моря. БПЛА та ракети повністю українського виробництва долають вороже ППО і летять на тисячі кілометрів вглиб Росії. Те, що ще п’ять років тому здавалося футурологією, зараз відбувається на наших очах. Ворог слабшає. Він вперше за роки війни, ба навіть за сторіччя, настільки слабкий і переляканий, він шукає винуватців свого ганебного стану.

Але феномен України не тільки у військових здобутках. Науковці з університету Колорадо, Центрального університету Відні, університетів Норвегії та Німеччини вивчають інше явище: як 1469 українських громад не дали державі впасти. Батьківські комітети, молодіжні організації, волонтерські мережі, лікарі та активісти перепрофілювали себе на супротив. Довіра, вибудована за мирний час, стала інфраструктурою виживання у час війни. Фінляндія вивчає українську модель. Польща будує резервні центри ухвалень рішень за українським зразком. Країни Балтії дивляться, як місцеві організації перетворюються на систему кризового реагування.

Звісно, є багато проблем. П’ятий рік кривавої війни. Ми протистоїмо безжальній імперії. Ми протистоїмо другій армії у світі. Це важливо не забувати. І ми перемагаємо цю армію. На жаль, близько 20 відсотків України окуповано. Український інформаційний простір перевантажений. Нас постійно атакують: маніпуляції, вкиди, інформаційні диверсії. Не тільки від ворогів, а й від так званих друзів. Сьогодні у нашій дискусії беруть участь люди, для яких супротив російській імперії — це щоденна робота.

Володимир Огризко: «Ми зараз напередодні дуже цікавих подій — коли остання імперія на просторах північної півкулі нарешті впаде»

Володимир Огризко
дипломат, Міністр закордонних справ України (2007–2009), Надзвичайний і Повноважний Посол, керівник Центру досліджень Росії; один із провідних дослідників російської політики в Україні

Чому падають імперії? Тому що вони внутрішньо перестають бути ефективними, не можуть підтримувати той імідж сили, яким насичувалися впродовж років, десятиліть, століть. Я згадую Радянську імперію. Я тоді був ще молодим дипломатом, але вже прекрасно розумів, що ця імперія доходить до свого фіналу. Це важко пояснити, але це висіло в повітрі. Ця система управління вже згнила, стала такою, яка не може існувати далі, але за інерцією ще трішки продовжує йти далі. І як лавина в горах: достатньо одного камінця, який запускає процес. Таким камінцем став ГКЧП. Й те, що потім сталося, було фіналом цього всього процесу. У військових є таке поняття, як кумулятивний ефект: коли все концентрується в одній точці, а потім пробиває будь-яку броню, — й на тому все закінчується.

Росія, Російська Федерація, так чи інакше виходить на цей свій фінальний етап розвитку. З того, що можемо аналізувати і бачити, в Росії — оцей переддень фіналу. І цей фінал — у багатьох моментах. Як на мене, найголовнішим із них (окрім економічних процесів) є те, що репресивний апарат, який традиційно є ключовим елементом будь-якого режиму, в Росії починає здавати. Те саме було з КДБ перед кінцем Радянського Союзу. Коли вже почалися певні внутрішні процеси, коли в національних республіках пішли в хід речі, що не вписувалися у всесоюзний фарватер, а репресивний апарат вже не міг реагувати відповідним чином. От зараз в Росії відбувається те саме. Коли це було в Росії можливим — протестувати, записувати відеоматеріали з критикою самого царя? І це ті речі, які вписуються в рамку, у формат. І яка реакція ФСБ, спецслужб? Ніякої! Для мене це ознака того, що з’єднувальна ланка «цар — холопи» вона вже не працює. А це означає, що навколо царя починаються процеси, які так чи інакше приведуть до фіналу. Ми не знаємо, буде це завтра чи через два місяці, а може, через півроку. Але головними елементами, які додадуть драйву цьому контексту, буде два моменти. Перший — наші демократичні, «рожеві» дрони і ракети. Вони феноменально демократизують те, що сьогодні відбувається в Росії. І другий — економічні санкції, які, хоч і послідовно, поступово, але доводять справу до того, що в російській економіці починаються незворотні процеси. Ми зараз напередодні дуже цікавих подій — коли остання імперія на просторах північної, так би мовити, півкулі, нарешті впаде.

Днями стало відомо, що деякі країни просять нас не бомбити російські порти. Яка була реакція України? Як сказав генерал Буданов, вона була стримана. Але порти горять. Це і є та відповідь, яка нам потрібна. Нас можуть просити, але ми повинні робити свою справу, і робити її спокійно, спрямовано.

Ми часто говоримо про перемогу. А в чому наша перемога? У нас є стратегія відносин з Росією? Чого ми хочемо? Хтось — кордонів до 22-го року, до Великої війни. Хтось — 91-го. А хтось — готовий зупинитися на лінії нинішнього розмежування. У нас немає державної стратегії відносин з поки що існуючою Росією. А в Росії вона є — це знищення України, знищення українського народу. У них це все прописано і публічно оголошено.

Де наша стратегія відносин з Росією? Її нема. У нас є купа інституцій, починаючи від Інституту стратегічних досліджень і РНБО. Є купа світлих голів, але немає бачення, чого ми хочемо. А якщо не маєш бачення, то куди йдеш? Наліво? Направо? Прямо? Тому нам треба насамперед для себе сформулювати, чого ми хочемо. Моє бачення: я хочу, щоб такої назви, як Російська Федерація, не існувало більше на політичній карті світу. Тому що Російська Федерація у будь-якій своїй формі буде загрозою для всіх сусідів і для всього світу. Отже, наша мета має полягати в тому, щоб такої федерації більше не було.

Цікавий момент: зараз відбувається сесія ПАРЄ. І от один із російських «опозиціонерів» Гаррі Каспаров ініціював підписання так званої Страсбурзької декларації, де я вперше прочитав, що вони вимагають, щоб Російська Федерація перетворилася або в союз кількох держав, або, у принципі, розпалася. Це вже колосальний крок вперед, щонайменше в мізках тих людей, які здатні думати стратегічно.

Тож давайте і ми подумаємо стратегічно й нарешті для себе визначимо, що хочемо мати на місці Російської Федерації. Якщо знатимемо це, тоді і логіка наших дій буде очевидною. Якщо вихід на кордони таких-то років — одна стратегія. Якщо ліквідація цієї держави — інша. Тоді треба думати про те, як взаємодіємо з нашими колегами, які поки що бояться як чорт ладана самої думки про те, що Росія має розпастися.

Сергій Стерненко: «До кінця цього року ми наростимо наші удари по РФ щонайменше в два рази»

Сергій Стерненко
громадський діяч, волонтер, радник міністра оборони України

Я часто стримую себе у формулюваннях, але нещодавно, дивлячись на те, що відбувається у нашого противника, все ж дав собі волю і дозволив сказати: те, що ми спостерігаємо зараз у Росії можна назвати передреволюційною ситуацією. Чи буде це далі революція, чи переворот, ще подивимося. Гадаю, ми маємо застати ці прекрасні часи. Особисто я планую пережити Російську Федерацію. Ситуація в РФ зараз іде до того, що імперія рано чи пізно (а скоріше, навіть рано) буде змушена впасти. Якщо говорити про емпіричні дані, то статистика така: станом на зараз росіяни втрачають у 2,1 більше особового складу за просування на кожен кілометр української території порівняно з аналогічним періодом весни 2025 року. Отже, за один рік вони почали втрачати більше ніж вдвічі більше своїх солдатів за окупацію українських територій.

Весняно-літня наступальна кампанія противника, не буду поки що казати, провалилася, але зіткнулася зі значними труднощами, що зумовлені великою технологічною перевагою Збройних Сил України, яка складається з двох основних компонентів. Перший — наявність у нас засобів зв’язку типу Starlink і одночасне позбавлення противника цих засобів. Це спричинило досить серйозні наслідки для управління російськими військами безпосередньо вздовж лінії бойового зіткнення й не тільки. І другий компонент — масштабний розвиток безпілотних систем, безекіпажних, наземних роботизованих систем абсолютно усіх рівнів — тактичного, стратегічного. Тому противнику зараз усе складніше реалізовувати його задуми. Не буду називати цифри щодо обсягів контрактування певних категорій БПЛА, які в нас є на цей рік: деякі контракти вже підписані, деякі очікують підписання. Дуже чекаємо на розблокування кредиту для України від Європейського Союзу — щоб зайнятися новими закупівлями, які, я впевнений, принесуть противнику ще більше втрат. Але це дуже значні обсяги. До кінця цього року ми наростимо наші удари по Російській Федерації щонайменше в два рази, порівняно з теперішнім періодом. І це я кажу тільки про удари вглиб Російської Федерації. А ще ж є middle strike удари, які задаються на глибину до трьохсот кілометрів. Є ще front strike удари, є розвиток FPV-дронів тактичного рівня тощо. Тому цифри говорять про те, що, якщо цього року РФ й не зазнає дезінтеграційних процесів, то щонайменше зіткнеться з дуже великими труднощами.

Я не маю центру вивчення РФ, однак я маю таке хобі — досліджую цю федерацію. Зокрема, і наративи, пропаганду, те, як живе той дуже атомізований соціум в РФ. І мушу сказати, що українські deep strike удари мають величезний вплив на морально-психологічний стан нашого противника. А морально-психологічний стан є однією з визначальних категорій у питанні обороноздатності будь-якої армії або нації. Ти можеш мати багато озброєння, багато солдатів, але якщо твої солдати деморалізовані, якщо населення твоєї країни деморалізоване, усе це нічого не дасть. І зараз ми спостерігаємо серйозну деморалізацію російського населення. Порушено негласний суспільний договір, який існував тривалий час при так званій «путінській» Російській Федерації і полягав у тому, що росіяни мають базову безпеку, базове економічне зростання (те, що вони називають стабільністю). Натомість держава робить усе, що хоче: розв’язує нові війни, кидає людей в автозаки, вбиває опонентів режиму. А зараз спостерігаємо, що у росіян ця картина світу порвалась, і це в досить короткий проміжок часу — з інтенсифікацією українських ударів вглиб РФ. Вони бачать, що в них значні проблеми в економіці, у них кожен день масові атаки вглиб країни. І це буде тільки наростати, підвищуючи градус невдоволення. У цьому питанні Кремль виявився нашим союзником: одночасно з купою проблем вони вирішили позбавити росіян доступу до інтернету. Смішно спостерігати за їхньою реакцією, але насправді це має далекосяжні наслідки. Будь-яка нація активніше завжди бореться за те право, якого її позбавили, яке вона вже спробувала, за те благо, яке вона отримала, аніж за те, якого ніколи не бачила і не могла спробувати. Зараз навіть прихильники Кремля і Владіміра Путіна не розуміють, що відбувається, для чого все це робиться. Ця сукупність факторів прискорює хороші події всередині нашого противника.

Немає єдиного фактора, єдиного чинника, які здатні зруйнувати імперію. Я прожив не так багато років і не був свідком розвалу Радянського Союзу, однак багато цікавився цією темою і загалом тим, як розпадалися імперії. Зазвичай це масив різних проблем, що накопичувалися протягом певного часу, на які система не реагувала з належною швидкістю й належним чином, і які в певний момент переростають у критичну масу. Чи зможемо ми перемогти (а в моєму розумінні перемога України має полягати саме в дезінтеграції Російської Федерації, в зникненні її з політичної мапи світу), вбиваючи 50 тисяч російських військовослужбовців на місяць (а ми до цього йдемо)? Тільки цим — ні. Але чи зможемо додати проблем російській армії, знищуючи 50 тисяч військових? Так. Чи зможемо виснажити російську армію? Зможемо. Чи зможемо створити ситуацію, коли у росіян буде критична нестача особового складу і потім, можливо, відкриються шляхи для проривів на оперативну глибину? Можливо. Маємо створювати більше і більше критичне навантаження на російську військову систему. Якщо зараз противник мобілізовує 25–28 тисяч особового складу на місяць (донедавна, до речі, ці цифри були 32–35 тисяч), а ми при цьому будемо їх знищувати значно більше, то це означає, що вони будуть менш спроможні спершу до наступальних, а потім і до оборонних дій.

А якщо ще говорити про реакцію російського суспільства на українські удари, на обмеження інтернету, на тяжкий економічний стан… Градус невдоволення всередині російського суспільства поступово наростає і буде наростати й надалі, якщо поточна динаміка збережеться. І коли настануть сприятливі умови для того, щоб, не знаю, або вбити Путіна, або усунути його, або для якихось інших чудових подій в РФ, то важливо, щоб критична маса російського аморфного, атомізованого суспільства не те, щоб не підтримала ці події, а щоб вона хоча б не втручалася. Щоб росіянам було байдуже. Мені здається, що якби Пригожин зараз був живий, якби він не здох раніше, були б більш сприятливі часи для його походу на Москву. Він трішки зарано почав. Але гадаю, з часом знайдуться інші лідери, які зможуть створювати смуту, як вони самі люблять казати, всередині РФ.

Щодо взаємодії з російськими поневоленими народами, погоджуюся, що проблема в тому, що в нас немає чітко окресленої національної стратегії взаємодії з нашим противником. Це з одного боку. З іншого, нашим спецслужбам нічого не заважає при діючому законодавстві працювати з російськими лідерами, які можуть організовувати протести.

Володимир Єльченко: «Концентрація наших зусиль має бути на коаліції охочих. Це ті країни, які можуть нас витягти»

Володимир Єльченко
Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при ООН (1997–2000, 2015–2019), голова дослідницького напрямку з міжнародної політики Фундації Пилипа Орлика

Було стратегічною чи тактичною помилкою покладатися насамперед на наших партнерів і думати, що вони все за нас зроблять. Хто сьогодні згадає той саміт миру? На жаль… При всій повазі до його організаторів, я багато разів казав, що взагалі не розумію, для чого цей саміт потрібен. Крім «сімейної фотографії» за участю певних прихильників держави, нічого не дав. Як, до речі, і рада миру Трампа. Зараз багато хто порівнює ці речі. Але Трамп хоч заробив десь 200 млрд доларів на цьому, як дехто вважає. А ми не отримали абсолютно нічого.

Ми сподівалися, що за нами будуть стояти США, ЄС, країни НАТО плюс Японія, Австралія, Південна Корея — й тоді зможемо перемогти. І ми недооцінювали роль того, що називаємо Глобальним Півднем, який складає більшість людства і більшість у всіх міжнародних структурах (крім європейських чи трансатлантичних). Цей голос нам поки що на свій бік перетягнути не вдалося. З цими країнами треба працювати індивідуально. Вони дуже різні: маленькі, великі, середні. Також не думаю, що нам вдалося переламати позицію Китаю. Ми не маємо такого впливу і наробили багато помилок ще при попередніх владах України. Холодне ставлення Китаю до України почалося ще за часів Януковича. Тому звинувачувати нинішню українську владу в тому, що ми нічого не робили для перетягнення Китаю на свій бік, буде перебільшенням.

Отже, з одного боку, роль самого Глобального Півдня, з іншого боку — колосальний вплив, який все ще має Росія на ці країни. Ми багато втратили. Було помилкою абсолютно всі дипломатичні сили кинути на ЄС і НАТО і забути про те, що існує ООН, при всій моїй особистій неповазі до цієї організації, хоча я там два рази служив і маю повне моральне право казати таке про цю організацію. Вона — ніяка, і ніколи вже не стане корисною. Тим не менше, вона є, і там сидить дві третини, якщо не більше, країн Глобального Півдня, яким Україна «до лампочки». Хтось «чемодан» грошей від Росії отримав, комусь списали борги, а у когось просто колишні студенти, які навчалися в Російському університеті дружби народів ім. Патріса Лумумби. Хоча в Україні їх теж тисячі навчалося. І хто їх хоча б раз зібрав? А це — президенти, прем’єр-міністри, міністри закордонних справ африканських, карибських і інших країн. А Сергій Лавров, до речі, кожен рік збирав усіх випускників. Думаю, що і досі збирає. Так вони цих людей залишають своєю фактично агентурою. І це одна з причин, чому нам не вдається поламати позицію дуже багатьох із цих країн. Коли перший раз приймалася так звана Кримська резолюція в ООН у 2016 році, з 22-ох арабських країн, які входять до Ліги арабських держав, 20 проголосували «за» і дві утрималися. А торік за таку резолюцію жодна арабська країна не проголосувала.

Щодо нового устрою безпеки в Європі, колись Борис Джонсон, ще будучи прем’єр-міністром Великої Британії, сказав, що треба створювати нову організацію. Він бачив це скандинаво-чорноморським поясом. На його думку, туди могли входити країни Скандинавії, деякі з них, Велика Британія, Польща, Україна, Румунія, Туреччина… Потім ця ідея сама собою перетворилася на коаліцію охочих. І це вже була ідея Макрона і попереднього канцлера Німеччини. І де та коаліція? А нам потрібно все-таки переконувати оці ключові країни і працювати над тим, щоб вони від слів перейшли до справ. Бо скільки ще років їздити в Брюссель на обговорення? Чи кожного вікенду в Париж, Берлін або Лондон? Обговорювати — і нічого не робити. Нам важко звинуватити наших найближчих партнерів в тому, що вони нам мало дають зброї чи грошей, бо вони нас дійсно підтримують, особливо за відсутності такої підтримки з боку США. Але не можна весь час тільки говорити і проводити наради.

Ми багато сподівалися на те, що нас витягнуть Сполучені Штати Америки. І я також помилково вважав, що Трамп все-таки змінить свою думку, як він це зробив під час свого першого президентства. Тоді Трамп дослухався до радників, які у нього були. Сьогодні ж він, по-моєму, нікого не слухає. І всі ці заміни міністрів, членів Кабінету, призводять тільки до того, що приходять ще гірші.

Тому концентрація наших зусиль має бути на коаліції охочих (неохочих чи бажаючих — називайте, як хочете), але це ті країни, які можуть нас витягти.

Віталій Савич: «Ми можемо навчати натівські структури»

Віталій Савич
підполковник ЗСУ, Герой України

Навченість і злагодженість бойових дій в Україні виросли до такого рівня, що ми можемо навчати натівські структури. Мої колеги, побратими їздять для навчання за кордон, та більше вони намагаються витягнути з нас, ніж ми отримуємо від них. Й на майбутнє, думаю, можемо показати їм високий клас. Якщо тільки візьмемо їх до себе — у наш Союз. І про технічний аспект: я представляю армійську авіацію, ми вертолітники, так парк у нас зношений. Усе, що робить армійська авіація, працюючи по вогневому ураженню на передньому краї, працюючи по збиттю шахедів, — так, ми великий відсоток збиваємо, але технічно у нас це досить слабо. Нам потрібні нові гелікоптери, новий клас. Треба покращувати наші промислові можливості. Має бути домовленість тих же дипломатів, щоб була авіаційна коаліція для F-16, для армійської авіації також.

Важливе й підняття духу в армії. Головне — це сильний тил: популяризація професії військового, військово-патріотичне виховання в навчальних закладах, вже на початках, агітація до вступу у вищі навчальні заклади на професію льотчика (це Харківський університет повітряних сил, де не тільки льотчиків навчають, а й авіаційних фахівців, інженерів, фахівців ППО). Щодо патріотичного виховання молоді, ми над цим працюємо в себе. Особисто я в бригаді займаюся цим. Їжджу до шкільних навчальних закладів, агітуємо, проводимо роз’яснювальну роботу. Ще одне першочергове завдання — прибрати бюрократію в армії. Досить великий відсоток бюрократії, у людей опускаються руки. Забезпеченість, — щось вибити, кудись направити. Ми досі керуємося законами ще радянського зразку, які просто перекладені українською. Усі документи, що регламентують льотну роботу, це 1970–80-ті роки, лише адаптовані під українську мову…

Ольга Сало: «Запит суспільства — питання ідентичності»

Ольга Сало
заступниця генерального директора Національного музею Революції Гідності (2018–2026), керівниця культурних ініціатив Фундації Пилипа Орлика

Щодо важливості культури, то на словах всі дуже усвідомлюють її вагу. Якщо будь-кого запитати, чи важлива культура, вони скажуть: «Так». І я би мала так само сказати. Це наша прошивка, яка формує оцей стрижень, на який вже далі нанизуються всі інші наші якості: і обороноздатність, і економічний потенціал. Усе це — про культуру. З цим навіть дискутувати не варто. Але коли ми переходимо на практичний рівень, то так, на індивідуальному рівні для кожного його саморозвиток, його ідентифікація є усвідомленими і важливими. Але на рівні прийняття рішень (місцеві влади, уряд) культура далі залишається вторинною, якщо не третинною. І це дуже болюча тема для всіх тих, хто працює у сфері культури.

Погодьтесь, зараз піти в офіційну державну культурну сферу — це не історія особистого успіху людини. Дуже рідко це так сприймається. Тому що насправді ці люди так само діють у жахливих бюрократичних умовах, у них нижча від рівня гідності оплата праці. Усе це нанизується. І що ми бачимо? Бачимо людей, для яких оця праця — це їхнє покликання. І вони насправді забезпечують наш мобілізаційний потенціал. Я під враженням від нещодавньої поїздки музеями Центру і Заходу України і зустрічей з керівництвами музеїв. Це люди, які щодня проводять якусь діяльність. Цільовою аудиторією для них є молодь — шкільна, студентська. Наступна цільова аудиторія — це наші військові. Музеї стають такими собі хабами культурної освіти, патріотичного виховання. І вони ж це все будуть робити й надалі. Але ставлення до цих людей, навіть від тих, хто до них приходить, бажає кращого. Це не територія, яка має в суспільстві, на рівні держави авторитет. Держава не оцінює культурні інституції як авторитетні майданчики.

З одного боку, усвідомлення цінності культури у нас постійно зростає. Ми бачимо успішні історії, хороші кейси виставок, особливо в Києві — в Українському домі, в Мистецькому арсеналі. Бачимо велетенський запит на відроджене українське мистецтво, замовчуване раніше. Велетенський запит на відновлені історичні сторінки. Але давайте подивимось на тих людей, які формують базис відповідей на ці запити. Авторитет людини, яка працює у сфері культури у нас, на жаль, невисокий. А відповідно, можливо, і не такий високий авторитет тих слів, які вона говорить? Усі ці речі пов’язані. З іншого боку, бачимо оприлюднені результати дослідження, зробленого на замовлення Міністерства культури. Питання стосувалось українського контенту, попиту на український контент. І респондентам найцікавішим, найважливішим був пошук власної ідентичності. Вони усвідомлюють успішні проєкти — виставкові, книжкові, які стосуються культури, мистецтва. І вони є такими успішними, тому що обов’язково розкривають щось про ідентичність. Запит суспільства — саме на це.

Коли ми будемо деокуповувати наші території, що ми туди принесемо? Так, нам треба буде повертати туди адміністрацію, безпекові елементи, але нам треба буде повертати туди і нас, нашу ідентичність, нашу культуру. І це знову ж звучить абстрактно. Що ми маємо повернути? Маємо повернути не просто українську культуру — маємо повернути туди місцеву культуру. Тих людей, які формували обличчя, ідентичність цих регіонів, цих міст, цю історію, є носіями цієї пам’яті. Але людей ми не можемо змусити повертатись. Можемо спробувати повернути оцю місцеву регіональну пам’ять. І це велетенська робота зі збереження цієї пам’яті, цієї ідентичності.

Ще одна теза, коли говоримо про знову ж таки регіональний аспект патріотизму, українства. Усі ми живемо в наших громадах, і саме громади формують в нас ці цінності, які потім спонукають людей брати зброю до рук і захищати свої цінності і свою територію. Насправді на рівні громад усвідомлення, що бюджет має виділяти кошти на культуру, дуже невисокий. І отут дисонанс. З одного боку, розуміємо, що це війна за нашу ідентичність, не за територію. З іншого — практичний аспект: а ми готові підтримувати культуру, яка й буде формувати нам нашу обороноздатність. І тут я вже говорю про конкретні проблеми: заклади культури, які мають підпорядкування громад, відчувають, що громада в них не зацікавлена.

Мені дуже сподобалась теза шановних панів дипломатів про те, що нам загалом потрібна стратегія — культурна, ідеологічна, стратегія у війні, бачення нашої перемоги, бачення, що робитимемо, якою, врешті, має бути територія України, що робитимемо з деокупованими територіями і так далі. Не знаю, чи зараз тема підтримки українців на наших окупованих територіях, питання захисту культурних цінностей, хоч якось присутні у мирних переговорах. Натомість чула, що питання російської церкви порушуються з боку Росії, а також питання російської мови, її захисту… А це ж базові аспекти. Ми знову ж таки на словах завжди говоримо, що культура, ідентичність — це базові засади. А чи вони присутні в наших конкретних діях?

Підготувала Галина Гузьо. Джерело: zbruc.eu