Чи можливо вигнати Росію з ООН? — есе Софії Авдіюк
Це запитання здається провокативним лише тим, хто звик сприймати міжнародні інституції як незмінні декорації, а не як живі правові конструкції, що підкоряються тим самим принципам логіки й справедливості, на яких збудовано будь-яку правову систему. У питаннях такого масштабу немає нічого неможливого — є лише брак волі та брак аргументів. З першим доведеться працювати дипломатам, із другим я спробую розібратися тут.
Автор: Авдіюк Софія Сергіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Навчально-науковий інститут права
Хто голосував за прийняття Росії?
Квітень 2022 року, зала засідань Ради Безпеки ООН. Наш постійний представник Сергій Кислиця зупиняється посеред виступу і звертається до делегатів із простим запитанням: «Хочу спитати в делегатів, чиї країни проголосували за прийняття РФ до ООН: будь ласка, підніміть руку». Він повільно надів окуляри, так само повільно обвів поглядом весь зал — жодної піднятої руки. Зняв окуляри. Пауза. «Із цим залишу вас».
Ця сцена є не риторичним жестом, а точним юридичним діагнозом. Адже Стаття 23(1) чинного Статуту ООН серед постійних членів Ради Безпеки називає «Союз Радянських Соціалістичних Республік», тоді як про Російську Федерацію в тексті немає жодного слова — і це не формальна деталь, а фундамент, на якому тріщить уся конструкція легітимності Росії в цій організації.
Те, що відбулося в грудні 1991 року, варто відновити в деталях, бо саме тут ховається ключ до всієї подальшої аргументації. 24 грудня посол Воронцов закрив засідання Ради Безпеки як представник Радянського Союзу, а наступне засідання відкрив уже як представник Російської Федерації — між двома засіданнями лежав лише лист Бориса Єльцина до Генерального секретаря, у якому президент Росії просто повідомив ООН про своє рішення. Він не звернувся з проханням, не ініціював процедуру, не запросив голосування. Генеральна Асамблея не голосувала. Рада Безпеки не голосувала. Ніхто не голосував.
Стаття 4 Статуту передбачає, що членом ООН може стати лише «миролюбна держава», яка береться виконувати зобов’язання за Статутом, причому це членство вимагає рекомендації Ради Безпеки та схвалення двох третин Генеральної Асамблеї. Росія не пройшла жодного з цих кроків, ставши, за точним формулюванням Кислиці, «єдиною державою у світі, яка обійшла цю процедуру».
Москва завжди спиралася на теорію «держави-продовжувача», стверджуючи, що Росія не є новою державою, а просто СРСР під іншою назвою — проте цей аргумент розсипається під вагою власної суперечності. Саме Росія у грудні 1991 року підписала Алма-Атинську декларацію, де прямо зафіксовано, що СРСР припинив існування як суб’єкт міжнародного права, а отже, держава, яка визнала смерть свого попередника, не може одночасно претендувати на його тілесне продовження. Держави-наступниці — Чехія, Словаччина, країни колишньої Югославії — усі подавали заявки на членство заново. Росія вирішила, що їй це не потрібно, і тридцять років світ мовчки з цим погоджувався.
Чи справді глухий кут?
Скептик на цьому місці зазвичай вказує на Статтю 6 і констатує глухий кут: виключення вимагає рекомендації Ради Безпеки, тоді як Росія накладе вето на будь-яку таку рекомендацію. Але цей глухий кут є уявним, бо він виникає з ігнорування одного принципового слова. Стаття 6 говорить про «рекомендацію», а не про «рішення», не про «наказ» і не про «дозвіл» — рекомендація за своєю юридичною природою є дорадчим кроком, і ніде в Статуті не написано прямо, що Генеральна Асамблея позбавлена права діяти за її відсутності.
Цей аргумент підкріплений прецедентом, що датується 1950 роком: коли СРСР заблокував перепризначення Генерального секретаря Трюгве Лі в Раді Безпеки, Генеральна Асамблея проголосувала за продовження його повноважень самостійно — без будь-якої рекомендації Ради, просто проігнорувавши блокування. Стаття 97 Статуту містить ідентичну формулу про призначення «за рекомендацією Ради Безпеки», і якщо тоді обхід цього положення вважався допустимим, то правова логіка підказує, що у разі ще більш очевидного зловживання право Асамблеї діяти є щонайменше таким самим сильним.
Є й доктринальний аргумент, який я вважаю концептуально найпереконливішим: заборона абсурдних результатів у тлумаченні міжнародних договорів. Статут ООН створювався для захисту від агресивних воєн, а отже, тлумачення, яке дозволяє державі-агресору накласти вето на власне виключення і перетворити Організацію на інструмент власного прикриття, суперечить не окремій нормі, а самій меті договору — а такі тлумачення в міжнародному праві є неприпустимими.
Механізм вірчих грамот і прецедент 1974 року
Якщо виключення через Статтю 6 здається надто революційним кроком для нинішнього дипломатичного клімату, існує інший шлях — більш прагматичний, юридично витончений і красивий своєю простотою. Це механізм відхилення вірчих грамот, який Правила процедури Генеральної Асамблеї вимагають подавати на початку кожної сесії для кожної делегації — документ, що на перший погляд здається суто технічною формальністю, але саме він вже одного разу став зброєю проти режиму апартеїду в Південній Африці.
12 листопада 1974 року Президент Генеральної Асамблеї Абдельазіз Бутефліка констатував, що систематична відмова приймати вірчі грамоти делегації ПАР рівнозначна забороні їй брати участь у роботі Асамблеї, після чого ГА підтримала це рішення переважною більшістю голосів — 91 «за», 22 «проти» — без жодної зміни до Статуту і без жодної рекомендації Ради Безпеки. Якщо внутрішня, хоча й жахлива, політика апартеїду слугувала достатньою підставою для цього кроку, то відкрита збройна агресія проти суверенної держави-члена тієї самої Організації є підставою принципово вагомішою — і ця різниця є суттєвою, бо між внутрішньою тиранією та нападом назовні пролягає ключова межа в архітектурі міжнародного права. Україна та її союзники мають реальну більшість у Генеральній Асамблеї, щоб запустити цей механізм, і єдине, чого їм бракує, — рішучості.
Навіть не виходячи за межі звичайних засідань Ради Безпеки, є два інструменти, що дозволяють обмежити руйнівний ефект російського вето негайно. Стаття 27(3) Статуту зобов’язує сторону спору утримуватися від голосування при розгляді питань у рамках Розділу VI, і якщо союзники України свідомо подаватимуть резолюції щодо дій Росії саме в цьому правовому контексті, Головуючий матиме процедурне право констатувати, що Росія є стороною спору і зобов’язана утриматися — а оскарження цього висновку є процедурним голосуванням, де вето не діє. Поруч із цим стоїть доктрина заборони зловживання правом: право вето надавалося для підтримки миру, а не для захисту агресії, і коли держава-порушник норм jus cogens використовує його, щоб заблокувати реакцію на власні злочини, таке голосування є не реалізацією права, а його перекрученням, що відкриває підстави для визнання відповідних голосів юридично нікчемними.
Нарешті, механізм «Єдність заради миру» — Резолюція 377(V) 1950 року — дозволяє Генеральній Асамблеї автоматично збиратися щоразу, коли Рада Безпеки паралізована вето, і він уже застосовується: саме на його основі було скликано Одинадцяту надзвичайну спеціальну сесію у лютому 2022 року, де 141 держава проголосувала за засудження агресії. Ця більшість є реальною — і вона є потенціалом, який ще далеко не вичерпаний.
Висновок: брак наполегливості, а не аргументів
Росія не прийшла до ООН через голосування — вона прийшла через аморфний лист і мовчазну згоду, яка тридцять років зручно всіх влаштовувала. Статут, на який вона спирається для захисту свого вето, ніколи формально не визнавав її членства. Норма про виключення за Статтею 6 не є такою нездоланною, як здається, бо прецедент 1950 року це доводить. Механізм вірчих грамот уже дав результат у 1974 році, і нічого не заважає йому дати його знову.
За кожним «неможливо» в міжнародному праві насправді ховається «ніхто не намагався досить наполегливо» — і саме ця наполегливість є єдиним дефіцитом, якого бракує нині. Кислиця запитав у тому залі: чи голосував хтось за прийняття Росії? Ніхто не підняв руки. Настав час поставити наступне запитання — а хто готовий проголосувати за те, щоб вона нарешті пройшла цей шлях офіційно, або вийшла?
Використані джерела
1. Статут Організації Об’єднаних Націй 1945 р. // United Nations. URL: https://www.un.org/en/about-us/un-charter/full-text
2. Кислиця С. Виступ на засіданні Ради Безпеки ООН, 28 лютого 2022 р. // LB.ua. URL: https://lb.ua/world/2022/02/28/507381_kislitsya_radbezi_oon_chas_dopomogti.html
3. Кислиця С. Виступ на засіданні Ради Безпеки ООН щодо подій у Бучі, квітень 2022 р. // StopCor. URL: https://www.stopcor.org/ukr/section-zarubezhom/news-chi-golosuvav-tut-htos-za-vstup-rosii
4. Maurer D. A U.N. Security Council Permanent Member’s De Facto Immunity under Article 6 // Lawfare Media. URL: https://www.lawfaremedia.org
Як ми раніше писали, Всеукраїнський конкурс наукових есе у рамках ініціативи #UnRussiaUN провела Фундація Пилипа Орлика спільно з КНУ імені Тараса Шевченка.