Чи можливо вигнати Росію з ООН? — есе Кирила Харченка

Тема виключення Російської Федерації з ООН часто звучить у політичних кулуарах та на молодіжних конкурсах, особливо на території України. Проте для прискіпливого аналітика сама постановка цього питання виглядає парадоксальною, а подекуди й абсурдною. Ми маємо справу з фундаментальною системною помилкою: архітектура ООН побудована таким чином, що вона захищає своїх «архітекторів» (постійних членів Ради Безпеки) від будь-якої відповідальності, незалежно від тяжкості їхніх злочинів. Сьогоднішня реальність змушує нас визнати: можливо, систему простіше зруйнувати вщент і побудувати наново, ніж намагатися реформувати за наявними правилами.

Правовий тупик: вето на власний арешт

Один із головних аргументів скептиків щодо виключення Росії базується на статтях 5 та 6 Статуту ООН. Згідно з ними, рішення про призупинення прав члена або його повне виключення приймається Генеральною Асамблеєю, але виключно за рекомендацією Ради Безпеки.

Тут ми стикаємося з правовим тупиком. Російська Федерація є постійним членом Ради Безпеки. Можна уявити собі судовий процес, де підсудний має право накласти вето на постанову про власний арешт. Хоча в окремих тлумаченнях Статуту член не повинен голосувати у своїй справі, на практиці Радбез не має механізму позбавити РФ права вето. Це саме те, що ми бачимо в ООН. Будь-яка резолюція, що стосується статусу РФ, буде миттєво заблокована самою РФ.

Я вважаю, що це формулювання недолуге за своєю суттю, якщо ми розглядаємо ООН як орган правосуддя. Але ООН створювалася не як світовий суд, а як «концерт великих держав», де головним було не допустити ядерної війни між переможцями Другої світової. У 2026 році цей фундамент згнив: держава-переможниця сама стала головним джерелом світової нестабільності, але процедурні запобіжники, створені 80 років тому, продовжують її оберігати.

Також ще є стаття 109 Статуту ООН яка передбачає скликання Генеральної конференції для перегляду Статуту за рішенням 2/3 членів Генеральної Асамблеї та 9 з 11 членів Ради Безпеки (без права вето на саме скликання, але з правом вето на підсумкові зміни). Формально це дозволяє зламати систему: якби постійні члени погодилися на перегляд правил гри, можна було б створити механізм відкликання статусу постійного члена або позбавлення права вето за грубі порушення. Однак на практиці цей шлях є політичною фантазією. Жодна з ядерних держав ніколи не погодиться на перегляд Статуту, який може послабити її власні привілеї. Отже, говорячи про «руйнацію системи вщент», ми маємо на увазі не легітимний перегляд, а радикальне створення нової архітектури безпеки поза межами ООН.

Геополітичні бар’єри: Китай, США і Глобальний Південь

Навіть якби вдалося обійти право вето (через сумнівні юридичні маневри), на шляху стає жорстка геополітика.

По-перше, це — Китайський щит, де Пекін розглядає ООН як інструмент багатополярного світу, де він може стримувати вплив Заходу. Для Китаю виключення будь-якого постійного члена Ради Безпеки — це «червона лінія». Якщо сьогодні виженуть Росію за порушення міжнародного права, завтра Захід може спробувати зробити те саме з Китаєм через питання Тайваню чи прав людини. Пекін ніколи не проголосує за створення такого прецеденту, оскільки це підірве недоторканність «клубу п’яти».

По-друге, це — Американський прагматизм та фактор Трампа у найближчих роках. У 2026 році зовнішня політика США все більше схиляється до реалізму та ізоляціонізму. Повернення до влади політиків правоконсервативного крила (як-от Дональда Трампа або його послідовників) радикально змінює ставлення Вашингтона до ООН. Для них ООН — це «неефективна розмовня».

Замість того, щоб боротися за виключення Росії, такі лідери можуть просто ігнорувати інституцію. Більше того, для Вашингтона важливо зберігати майданчик для прямих комунікацій з ядерними державами. Як не дивно, але адміністрація США може бути не зацікавлена у виключенні РФ, бо це остаточно зруйнує канали дипломатичного тиску та зробить Росію «країною-ізгоєм» з ядерною зброєю, якій більше нічого втрачати.

Окрім позиції Пекіна та Вашингтона, як на мене, існує ще один критичний гравець, який робить виключення РФ практично неможливим — це Індія та країни «Глобального Півдня».

Для Індії ООН у її нинішньому вигляді — це клуб, до якого вони самі мріють потрапити як постійний член. Будь-яка спроба змінити правила гри «на ходу» або вигнати одного з учасників сприймається ними як загроза стабільності всієї системи. Якщо Захід зможе вигнати Росію сьогодні, то завтра він зможе диктувати умови будь-якій іншій державі, що не вписується в «ліберальний порядок». Для Індії, ПАР, Бразилії чи іншої скептичної країни зі своїми інтересами, Росія в Радбезі — це не «агресор», а необхідна противага домінуванню США. Вони воліють бачити паралізовану, але звичну ООН, ніж непередбачуваний світ, де правила встановлюються групою обраних країн «на льоту».

Юридичний аргумент України: нелегітимне членство

Оскільки шлях через виключення (Стаття 6) заблокований, українська дипломатія пропонує значно витонченіший підхід: довести, що Росія ніколи не набувала членства в ООН законним шляхом.

У 1991 році, після розпаду СРСР, Росія просто зайняла місце Радянського Союзу. У Статуті ООН досі вказано, що постійним членом Радбезу є «Союз Радянських Соціалістичних Республік». На відміну від Чехії та Словаччини, які після розпаду Чехословаччини проходили процедуру вступу заново, РФ просто переставила таблички на столі.

Юридична логіка України проста: якщо РФ не проходила процедуру вступу, її перебування в ООН — це історичне непорозуміння. Проте за тридцять п’ять років мовчазна згода трансформувалася в міжнародний звичай, визнаний Міжнародним Судом ООН у справах про правонаступництво держав. Визнати РФ нелегітимною — це визнати нелегітимними тисячі рішень ООН за останні десятиліття. Світ боїться цього хаосу, тому юридична правда розбивається об стіну політичної доцільності.

ООН як плацебо: функціональна смерть чи природа системи?

Якщо ж повернутися до ООН, то у мене є радикальне питання: якщо організація не здатна вигнати агресора, який прямо порушує її Статут, то чи потрібна така організація взагалі?

Якщо подивитись в історію, Ліга Націй, попередниця ООН, була такою ж неефективною структурою. Коли у 1930-х роках світ почав розвалюватися, Ліга Націй не змогла зупинити жодного великого агресора: ні Японію в Маньчжурії, ні Італію в Ефіопії, ні Німеччину при ремілітаризації Рейнської області.

Коли СРСР виключили з Ліги у 1939 році за напад на Фінляндію, це не було актом сили. Це можна сказати був передсмертний хрип організації. Виключення СРСР ніяк не допомогло Фінляндії і не зупинило Другу світову війну. Навпаки, це лише підкреслило, що Ліга Націй більше не має жодних важелів впливу на реальність.

Сьогодні ООН перебуває в тій самій точці. Організація неспроможна прийняти жодного дієвого рішення щодо України через вето РФ, щодо Гази — через позицію інших членів, щодо Тайваню — через погрози Китаю. На мою думку, це не просто «криза», це просто функціональна смерть. Якщо організація не здатна виконувати свою головну функцію — підтримання миру, то вона перетворюється на дорогу декорацію, яку утримують лише тому, що світові лідери бояться визнати: старий світ помер, а новий ще не народився.

Хоча у мене є інша думка, яку я вважаю більш реалістичною: ООН ніколи не створювалася для того, щоб зупиняти війни. Вона створювалася для того, щоб великі держави могли воювати, не знищуючи при цьому планету.

Пересічний індивід звик думати, що ООН — це такий світовий регулятор. З моєї сторони, це — майданчик для легалізації сфер впливу. Наявність Росії в Радбезі — це не помилка системи, це її суть. ООН працює як «запобіжний клапан»: доки РФ сидить у Радбезі, існує ілюзія дипломатичного процесу. Якщо її звідти вигнати, світ офіційно визнає стан глобальної анархії.

Думаю, що ООН — це плацебо. Вона дає нам заспокійливе відчуття, що «хтось там нагорі займається порядком», щоб ми не збожеволіли від усвідомлення простого факту: ми живемо в епоху, де імплементація норм міжнародного права виявилась неспроможною стримати ядерного агресора, що створює ілюзію безправ’я. Вигнати Росію значить розбити це дзеркало і побачити хаос. Більшість країн світу просто занадто налякані, щоб це зробити.

Висновок: папірець замість закону

Чи можливо вигнати Росію з ООН у 2026 році? Юридично — ні. Геополітично — теж малоймовірно, доки Китай та внутрішні процеси в США блокують будь-які радикальні зміни.

Але сама постановка цього питання свідчить про глибоку кризу. Якщо Росію неможливо вигнати через недосконалість Статуту, то цей Статут більше не є чинним законом, він — просто папірець. Україна в міжнародних відносинах сьогодні виконує роль «хлопчика, який кричить, що король голий». Ми вказуємо на те, що система безпеки — це фікція.

На мою суб’єктивну думку, пошук рішення в межах чинного Статуту є юридичним ідеалізмом, що ігнорує фундаментальний параліч міжнародних інституцій. Я хочу сказати, що майбутнє міжнародної безпеки буде будуватися не в залах засідань на Манхеттені, а на полі бою та в нових союзах, де слово «безпека» важить більше, ніж процедурне право вето агресора. ООН у її нинішньому вигляді або реформується через неймовірний тиск, або просто зникне, залишившись у підручниках історії як ще один невдалий експеримент людства — як як ми раніше писали, питання вигнання Росії з ООН досліджували й інші учасники конкурсу студентських есе #UnRussiaUN Фундації Пилипа Орлика.