Право вето проти справедливості: чи може ООН вигнати Росію
Уявіть організацію, створену для того, щоб зупиняти війни — і водночас таку, де головний агресор XXI століття має право вето на будь-яке рішення про притягнення його до відповідальності. Саме така реальність сьогодні існує в Організації Об’єднаних Націй: Російська Федерація — держава, що здійснює повномасштабне збройне вторгнення проти суверенної України, руйнує міста, вбиває мирних жителів і відкрито нехтує нормами міжнародного гуманітарного права, — продовжує займати постійне місце в Раді Безпеки і паралізує будь-яку колективну відповідь на власні злочини. Питання «Чи можливо вигнати Росію з ООН?» — це не академічна абстракція і не риторична провокація. Це питання про те, чи здатна міжнародна система взагалі захистити себе від руйнування зсередини. Я вважаю, що юридичні механізми для усунення держави-агресора з ООН існують, однак їхня реалізація наштовхується на системні правові та політичні бар’єри, подолання яких потребує як творчого тлумачення Статуту ООН, так і безпрецедентної дипломатичної волі світової спільноти.
Що каже Статут ООН про виключення держав
Перш ніж міркувати про можливість виключення Росії, необхідно звернутися до першоджерела — Статуту Організації Об’єднаних Націй. Стаття 6 цього документа передбачає, що «Член Організації, який систематично порушує принципи, що містяться у цьому Статуті, може бути виключений з Організації Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки». На перший погляд — чіткий та дієвий механізм. Однак варто уважніше придивитися до цієї конструкції, аби одразу побачити її фундаментальну ваду: Росія як постійний член Ради Безпеки має право вето і тому може заблокувати власне виключення.
На мою думку, це є найдраматичнішим парадоксом сучасного міжнародного права: норма, покликана захистити систему від порушників, у своїй конструкції містить механізм, який унеможливлює її застосування проти постійного члена Ради Безпеки. Уявімо суд, де підсудний одночасно є головою колегії суддів і має право заблокувати будь-який вирок щодо себе. Саме такою є сьогоднішня ситуація в ООН. Ця архітектурна вада виникла не випадково: творці Статуту 1945 року виходили з припущення, що постійні члени РБ є гарантами, а не порушниками міжнародного миру. Вони просто не передбачили сценарію, коли агресором стане один із засновників системи колективної безпеки.
Важливо також звернути увагу на статтю 5 Статуту, яка передбачає призупинення права участі в роботі Організації — теж за рекомендацією Ради Безпеки. Тобто навіть ця «м’якша» міра зіштовхується з тим самим процедурним бар’єром. Підсумовуючи аналіз правової бази, можна зробити проміжний висновок: формально механізм виключення існує, але він конструктивно недосяжний для постійних членів РБ через право вето.
Питання правонаступництва Росії після СРСР
Однак тут відкривається інший — і, на мою думку, значно перспективніший з правової точки зору — аргумент, що дедалі частіше привертає увагу в доктрині міжнародного права. Йдеться про питання правонаступництва Росії щодо місця СРСР в ООН.
Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році Російська Федерація в односторонньому порядку оголосила себе «державою-продовжувачем» (state continuator) СРСР і автоматично успадкувала його постійне місце в Раді Безпеки. Критично важливо, що Генеральна Асамблея ООН це рішення офіційно не підтвердила — вона просто промовчала. Але мовчання у міжнародному праві — це не те саме, що правове визнання.
Якщо звернутися до усталених принципів міжнародного права щодо правонаступництва держав, зафіксованих у Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 року, то стає очевидним: членство в міжнародній організації є строго особистим правом держави і не переходить автоматично до держави-правонаступниці без окремого рішення цієї організації. СРСР і Росія — різні суб’єкти міжнародного права. Логічно, що місце СРСР мало б «згаснути» разом із самою державою, а Росія мала б вступити до ООН як нова держава — без автоматичного права вето.
Я вважаю, що цей аргумент є юридично небездоганним, але він не може бути відкинутий як суто риторичний. Він вже обговорювався в академічній літературі та знайшов відображення у позиціях окремих держав і правників. Його практичне застосування означало б, що Генеральна Асамблея здатна поставити питання про легітимність присутності Росії в РБ — і це питання не вимагає рекомендації Ради Безпеки, адже стосується тлумачення первинного членства, а не процедури виключення.
Альтернативні правові механізми обмеження Росії в ООН
Поряд із прямим виключенням існують інші правові механізми, які дають змогу обмежити роль Росії в ООН, не долаючи бар’єру права вето. Найвідоміший з них — Резолюція Генеральної Асамблеї 377 (V) 1950 року, відома як «Єднання заради миру» (Uniting for Peace). Ця резолюція передбачає, що у випадку, коли Рада Безпеки через відсутність одностайності постійних членів не може виконати свої функції з підтримання міжнародного миру та безпеки, Генеральна Асамблея може скликати надзвичайну сесію та рекомендувати колективні заходи.
Цей механізм вже застосовувався на практиці. Саме на його підставі Генеральна Асамблея ухвалила Резолюцію ES-11/1 у березні 2022 року, засудивши збройну агресію Росії проти України. «За» проголосувало 141 держава — переконлива більшість, що засвідчила широку міжнародну підтримку України. На мою думку, це надзвичайно важливий прецедент: він демонструє, що система ООН не є цілковито паралізованою навіть тоді, коли РБ заблоковано. Однак цей механізм дозволяє лише «рекомендувати», а не виключати — і це принципова різниця між морально-політичним осудом та юридичним виключенням.
Окремої уваги заслуговує стаття 19 Статуту ООН, що передбачає позбавлення права голосу члена Організації, який має заборгованість зі сплати внесків. Хоча Росія не має критичної заборгованості, подібний механізм указує на те, що Статут дозволяє певне обмеження прав держав без проходження повної процедури за статтею 6. Це може слугувати аргументом на користь творчого тлумачення Статуту для пошуку нових інструментів тиску.
Чому міжнародна спільнота досі не вдалася до виключення
Навіть якщо допустити, що правовий механізм для виключення чи суттєвого обмеження Росії в ООН існує, залишається питання політичної волі. За всю 80-річну історію ООН стаття 6 Статуту не була застосована жодного разу. Це свідчить не лише про складність процедури, а й про те, що виключення з ООН розглядається міжнародною спільнотою як надзвичайний крок, якого намагаються уникати навіть у найгостріших ситуаціях.
Тут виникає питання, яке я вважаю справді ключовим: чи не є ця обережність сама по собі формою інституційної безкарності? Якщо Організація Об’єднаних Націй виявляється неспроможною реагувати на грубе порушення свого власного Статуту, то це ставить під сумнів не лише ефективність конкретної норми, але й легітимність усієї системи колективної безпеки. Показово, що навіть часткові кроки — як-от виключення Росії з Ради ООН з прав людини у квітні 2022 року — потребували значних дипломатичних зусиль і зустріли супротив від низки держав. Це наочно демонструє, як реальна геополітика ускладнює застосування навіть менш радикальних правових інструментів.
Важливо також розуміти ширший контекст: виключення Росії з ООН не автоматично означало б вирішення конфлікту. Держава, яка перебуває поза ООН, не пов’язана її резолюціями і може діяти ще менш підзвітно. Саме тому частина держав, навіть критично налаштованих щодо Росії, побоюється прецеденту виключення — аргументуючи, що краще мати агресора всередині системи під певним тиском, ніж повністю поза нею. Цей аргумент, однак, видається мені вразливим: адже «тиск» на Росію всередині системи є мінімальним, тоді як шкода від її присутності в РБ — максимальною.
Делегітимізація через Генеральну Асамблею як реалістичний шлях
Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що питання «Чи можливо вигнати Росію з ООН?» не має однозначної відповіді — і саме в цій неоднозначності полягає його найглибший сенс. Юридично: так, механізми існують — стаття 6 Статуту, доктрина правонаступництва, резолюція «Єднання заради миру», — однак кожен із них наштовхується або на процедурний бар’єр права вето, або на дефіцит реальної політичної волі. Практично: на сьогодні це надзвичайно складно, але не є абсолютно неможливим.
Я вважаю, що найбільш реалістичним шляхом є не намагання обійти право вето через пряму процедуру виключення, а послідовна делегітимізація присутності Росії в ООН через Генеральну Асамблею, паралельний розвиток доктрини щодо правонаступництва та міжнародний тиск. Кожна нова резолюція Генеральної Асамблеї, що засуджує агресію, кожен вирок міжнародного суду, кожен крок у напрямку реформування РБ — це цеглина в будівлі нової архітектури міжнародної відповідальності.
Зрештою, міжнародне право — це жива система, що розвивається через практику, прецеденти і волю держав надавати нормам нового змісту у відповідь на нові виклики. Якщо людство спромоглося збудувати ООН на руїнах Другої світової війни, воно здатне і реформувати її у відповідь на виклики XXI століття. Питання лише в тому, чи вистачить для цього волі — тієї самої волі, якої так бракувало в 1945 році, коли архітектори нового світового порядку наївно вірили, що постійні члени Ради Безпеки ніколи не стануть загрозою для самої системи, яку покликані захищати.
Для України це питання є не академічним, а екзистенційним. Саме тому воно потребує не лише дипломатичного, але й правового осмислення — і саме тому, як студентка, я рада долучатися до цієї дискусії, формуючи аргументи, що стануть підґрунтям майбутніх рішень.
Як ми раніше повідомляли, конкурс студентських есе «Чи можливо вигнати Росію з ООН?» зібрав роботи з усієї України, а переможців було визначено у Києві.
