Чи можливо вигнати Росію з ООН?
Питання присутності Російської Федерації в Організації Об’єднаних Націй сьогодні виходить за межі суто політичного дискурсу, вимагаючи докорінного перегляду самої термінології та юридичної природи членства цієї держави. У сучасному правовому полі звичне поняття «виключення» не є повністю коректним, оскільки воно передбачає позбавлення прав суб’єкта, який ці права законно набув. Проте стосовно Російської Федерації ми маємо справу із суб’єктом, який ніколи не проходив передбачену Статутом процедуру легітимного набуття членства. Фундаментальна суперечність полягає в тому, що на спадщину Радянського Союзу в структурі ООН можуть претендувати щонайменше кілька держав, зокрема Україна та Білорусь, які де-юре були країнами-засновницями організації ще у 1945 році, маючи окреме від союзного центру представництво та власні ратифіковані документи.
Нелегітимне членство: правовий аналіз
Згідно зі статтею 23 Статуту ООН, статус постійного члена Ради Безпеки з правом вето чітко закріплений за Союзом Радянських Соціалістичних Республік — геополітичним утворенням, що офіційно припинило своє існування як суб’єкт міжнародного права наприкінці 1991 року. Коли СРСР розпався, він залишив після себе не одного «спадкоємця», а п’ятнадцять суверенних республік. Історичний досвід розпаду інших федеративних держав, таких як Соціалістична Федеративна Республіка Югославія чи Чехословаччина, демонструє єдино правильний правовий алгоритм: після зникнення материнської держави новоутворені країни мають наново подавати заявки на вступ. Цей процес передбачає розгляд у Раді Безпеки та обов’язкове підтвердження статусу через голосування на Генеральній Асамблеї.
Натомість Російська Федерація у 1991 році обрала шлях безпрецедентної дипломатичної маніпуляції. Весь процес «вступу» Росії обмежився лише листом Бориса Єльцина від 24 грудня, у якому Москва в односторонньому порядку проголосила себе державою-продовжувачем СРСР. Світ, перебуваючи в стані шоку від розпаду ядерної супердержави, мовчазно прийняв це, дозволивши Росії підмінити собою волю міжнародної спільноти. Як наслідок: Росія виявилася єдиною країною в Раді Безпеки, яка не проходила легітимізації через голосування і, що найважливіше, фактично не ратифікувала чинний Статут ООН у його сучасному вигляді як новий суверенний суб’єкт.
Оскільки Росія не підпадає під жоден із законних сценаріїв — ані під статус офіційно визнаного всіма республіками правонаступника (адже згоди України чи Грузії на одноосібне панування Москви в РБ не було), ані під процедуру нової заявки — її перебування в залі Ради Безпеки ставить під сумнів законність кожного рішення та кожного вето, накладеного нею за останні три десятиліття. Це системна помилка в коді світової безпеки, яка призвела до повної імпотенції ООН у захисті суверенітету держав.
Україна як технологічний і дипломатичний актор
Продовжуючи цей аналіз, варто звернути увагу на те, як Україна сьогодні вибудовує власний фундамент впливу, що певною мірою нагадує стратегію Китайської Народної Республіки, але базується на якісно інших засадах. Якщо КНР десятиліттями інвестувала в інфраструктуру та логістику країн Глобального Півдня, фактично «купуючи» голоси для майбутніх рішень у Генеральній Асамблеї, то Україна пропонує світові унікальний і дефіцитний товар — технологічну безпеку. Сучасна українська зброя, народжена під тиском війни високої інтенсивності, демонструє безпрецедентну ефективність при відносно низькій собівартості. Це робить Україну привабливим партнером для нових ринків, які шукають дієвих рішень.
Один із показників у цьому контексті — нещодавній коментар виконавчого директора однієї з провідних німецьких оборонних компаній, який зневажливо порівняв українське виробництво з діяльністю «домогосподарок». Попри свій зверхній тон, це висловлювання насправді є свідченням глибокої стурбованості західних оборонних гігантів. Коли традиційні корпорації переходять до подібної риторики, це означає лише одне: український військово-промисловий комплекс перестав бути «волонтерським рішенням» і став реальною загрозою для їхньої комерційної монополії. Здатність України миттєво адаптувати технології до потреб фронту створює конкуренцію, до якої старий світ виявився абсолютно не готовим.
Завоювання прихильності країн Близького Сходу та Африки через оборонну і технологічну співпрацю вже зараз трансформує український дипломатичний капітал. Підписання прямих контрактів та спільне виробництво зброї створюють мережу прагматичних інтересів, де голос цих країн стає дедалі солідарнішим з українським. У довгостроковій перспективі саме ця військово-технічна вага стане вирішальним інструментом для позбавлення Росії її нелегітимного крісла. Світ, який залежатиме від українських інновацій та безпекових рішень, буде набагато схильнішим підтримати юридичні зміни в Раді Безпеки.
Стратегічна суб’єктність: зерно, «Дія», енергетика
Цей взаємозв’язок між економічною необхідністю та політичним впливом формує основу нової стратегії української суб’єктності. Україна перетворюється на критично важливий вузол глобальної стабільності — продовольчої, енергетичної та цифрової. Роль експортера зерна до країн Африки, підкріплена ініціативою «Grain from Ukraine», створила нам репутацію гаранта виживання цілих регіонів. Це формує пряму залежність урядів цих держав від стабільності нашого агросектору, що є вагомим аргументом під час дипломатичних торгів у стінах ООН.
Аналогічний процес відбувається у сфері діджиталізації. Експорт досвіду застосунку «Дія» до Естонії, Колумбії чи Замбії створює інтелектуальну залежність від українських стандартів управління. Коли держава будує свій цифровий скелет на українському коді, вона стає частиною нашої екосистеми. Це позбавляє Україну образу «жертви» і замінює його образом «донора інновацій». Більше того, енергетичний сектор додає стратегічної ваги: найбільші в Європі підземні газові сховища та статус експортера атомної енергії для Польщі, Молдови та Румунії у 2026 році роблять сусідів прямими бенефіціарами нашої цілісності.
Крах російської легітимності та виклик Китаю
Паралельно з цим Російська Федерація власноруч руйнує свою легітимність. Агресивна риторика Небензі та Лаврова, яку в ЄС називають «історичним ревізіонізмом», остаточно дискредитувала російську дипломатію. Терористичні акти в морі та блокування торговельних шляхів змушують навіть нейтральних гравців дистанціюватися від Кремля. Крах російського впливу в Африці, де вихід «Вагнера» супроводжується повстаннями, показав слабкість Москви. Натомість країни Близького Сходу все частіше підписують безпекові угоди з Києвом, розглядаючи нас як реального гаранта стабільності. Такий вибір сторін готує ґрунт для юридичного усунення Росії з ООН як анахронізму, що заважає верховенству права.
Позбавлення Росії місця в Раді Безпеки ООН — це крок, необхідний для реанімації всієї міжнародної системи. Саме зловживання правом вето перетворило організацію на майданчик для висловлення порожніх співчуттів. Визнання Росії нелегітимним членом анулює її право блокувати резолюції, відкриваючи шлях до дієвого правосуддя. Проте ми маємо розуміти, що боротьба з Росією — це лише перший етап перед обличчям значно масштабнішої кризи. Росія стрімко втрачає суверенітет, стаючи ресурсним додатком Пекіна. На закритих засіданнях у Кремлі вже б’ють на сполох через тотальну залежність від КНР, але Москва вже не має шляху назад.
Тут виникає головний виклик майбутнього. Китай майстерно відвертає увагу світу на кризи в Європі чи Ормузькій протоці, паралельно готуючи ґрунт для анексії Тайваню. Якщо Росія в ООН — це перешкода, то Китай у тому ж кріслі може стати непорушною стіною. Його право вето здатне легітимізувати будь-яку агресію як «внутрішню справу». Для України цей сценарій є катастрофічним. Конфлікт у Тайванській протоці відтягне ресурси Заходу від нашої відбудови, а дефіцит напівпровідників обвалить нашу економіку.
Ціннісний вибір і реформа ООН
Найважчим стане ціннісний вибір. Китай, який споживає до 20% нашого зерна, неодмінно використає цей важіль як ультиматум. Ми опинимося перед вибором: дохід чи вірність принципам і підтримка Тайваню. Будь-яке вагання зруйнує наш імідж морального лідера, здобутий кров’ю, сльозами та потом. Ми маємо бути готовими до обмеження прибутків від агросектору заради збереження суб’єктності. Саме тому реформа ООН та вигнання нелегітимної Росії є критичними саме зараз: ми мусимо створити механізми стримування агресорів, поки Росія слабка. Україна повинна діяти на випередження, усвідомлюючи, що безпека Тайваню та безпека Києва — це дві сторони однієї медалі у боротьбі за світ, до якого ми прагнемо: світ, де право сили ніколи не переможе силу права.
Як ми раніше повідомляли, конкурс студентських есе «Чи можливо вигнати Росію з ООН?» зібрав роботи з усієї України, а переможців було визначено у Києві.
