Леся Ігнатик-Еріксен — відома українсько-данська активістка, підприємиця, перекладачка та громадська діячка. Має українське походження, останні 14 років живе та працює в Данії, активно залучена до підтримки української діаспори, інвестицій та гуманітарної допомоги. Колишня голова Асоціації українців в Данії (Association of Ukrainians in Denmark, AUD), засновниця і голова неурядової організації “Допоможи українським дітям” (Hjælp Ukrainske Børn). Також пані Леся – радниця Омбудсмена України з прав людини в Данії. При цьому очолює компанію данську «НордікУкраїнінвест», яка займається залученням інвестицій між Україною та Данією.
Данія посідає перше місце у світі за обсягом наданої Україні допомоги за останні воєнні роки з огляду на кількість населення цієї країни. До позиції та рішень Данії прислухаються у всьому світі: недарма в Скандинавських країнах побутує думка про три центри впливу і прийняття рішень – Вашингтон, Брюссель і Копенгаген. Ця розмова з Лесею Ігнатик-Еріксен – передовсім про українців, які опинилися в Данії через війну: про виклики, реалії та перспективи.
“24 лютого 2022-го я отримала понад 160 телефонних дзвінків”
Пані Лесю розкажіть, будь ласка, коротко вашу історію: як ви опинилися в Данії?
Народилася і виросла я в Києві. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Друга моя освіта – юридична. Певний час працювала у Львові на телебаченні. Зустріла свого чоловіка, данця, – і так доля привела мене до Данії, де живу уже 14 років. Мені, людині з двома вищими освітами, непросто було адаптуватися в новій країні, наново знайти себе, не знаючи мови і середовища. Ти наче опиняєшся знову у стані маленької дитини. Якій треба вчитися всього: бронювати час у лікаря, користуватися транспортом, комунікувати з місцевим населенням…
Цей особистий досвід став мені у пригоді, коли у 2022-му до Данії почали приїжджати українці. Пригадую, тоді я багатьом казала: “Ваша перша робота тут – не остання”. Лише за перший день великої війни, 24 лютого 2022-го, я отримала понад 160 телефонних дзвінків. А вже наступного дня згуртувалися всі українські громадські організації Данії, був створений кризовий штаб на базі Асоціації Українців Данії за головування на той час Андрія Кузьміна — і ми фурами почали відправляти допомогу в Україну. Це був марафон 24/7. Данці дуже швидко і продуктивно мобілізувалися в ті дні для допомоги Україні: їхали за людьми на кордон з Україною, селили українців в своїх оселях… Держава оперативно прийняла спеціальний закон, який спрощував перебування й адаптацію «новоприбулих українців» (термін, який ми запровадили в Данії, аби не називати людей біженцями): діти могли одразу йти до школи, а дорослі – до праці.
Що найчастіше пригадуєте з тих важких перших днів великої війни?
Я на все життя запам’ятаю українку, яка приїхала до Данії з двома маленькими дітьми. Вона розповідала, що вибігла з хати в порваних кросівках і в легкій курточці – лиш би зберегти життя… Й подалася у порожнечу… На той час ми вже відкривали по Данії пункти, в яких було все необхідне для наших людей. Зібрали для цієї жінки та її дітей все, що було потрібно. Я часто згадую її – як уособлення великої трагедії українських людей, матерів.
Донедавна, до 2025-го року, ви керували Асоціацією українців в Данії, яка відома, зокрема, тим, що адвокаційно пролобіювала надання Україні літаків F-16. Власне, ви відомі саме своєю громадською діяльністю. Вас завжди приваблювала саме ця сфера? Як ви до цього прийшли?
Я належала до тих людей, які не вірили в повномасштабне вторгнення росії в Україну. Освоївшись в Данії, пішла в інвестиційну діяльність: моє завдання – будувати зв’язки між бізнесами України та Данії, залучати інвестиції, розвивати інвестиційні проєкти між Україною та нордичними країнами. Але громадська діяльність зі мною по життю. Ще у 2014-му, коли ворог анексував Крим і захопив перші українські землі на сході України, ми створили в Данії першу благодійну організацію Hjælp Ukrainske Børn («Допоможи українським дітям»). Зібрали понад 210 тонн допомоги. Фурами відправляли в Україну, передовсім на українську частину Донбасу, підгузники, обладнання для лікарень, речі для людей з особливими потребами…
Я не можу піти з громадської діяльності. Постійно пригадую один випадок. Данці дали нам для України інкубатори для відділення новонароджених. Ми передали це обладнання на схід України – в місцеву лікарню міста Лисичанська. І за якийсь час мені телефонує лікар й каже: “Ваше обладнання лише за перші тижні врятувало життя кількох новонароджених дітей”. У такі моменти розумієш, що наші маленькі кроки можуть рятувати і змінювати чиєсь життя. Якщо комусь здається, що його діяльність – це лиш крапля, ніколи не знаєш, коли ця крапля перетвориться в ріку.
“В Данії проживає близько 60-ти тисяч українців”
Скільки станом на зараз проживає українців у Данії? І скільки з них – це новоприбулі з часу початку повномасштабної війни в Україні у 2022-му році?
Від початку повномасштабної війни офіційний дозвіл на проживання в Данії отримали 56 тисяч українців. Не всі затрималися в країні – багато хто поїхав далі. До 2022-го тут проживало 14-16 тисяч українців: Данія – країна невелика. Нині українці є другою за чисельністю групою іммігрантів та нащадків іммігрантів у Данії — поступаючись лише турецькій громаді. За даними Danmarks Statistik («Данська статистика»), станом на перший квартал 2026 року в Данії проживає 58 682 українці (іммігранти та їхні нащадки). Водночас, за даними Міністерства зайнятості Данії, у лютому 2026 року близько 48 600 осіб з України перебували в Данії з дозволом на проживання за спеціальним законом для переміщених через війну. Майже 17 800 з них були працевлаштовані.
Для порівняння, чисельність турецької громади становить 68 235 осіб. Водночас саме українська громада демонструє найшвидші темпи зростання серед усіх великих іммігрантських груп у Данії. Лише за останній квартал кількість українців зросла на 4 638 осіб, що відповідає 8,58% квартального зростання — це найвищий показник серед усіх груп. Якщо зростання чисельності українців у Данії продовжиться впродовж року з тим самим темпом, що й у останньому кварталі, українці можуть уже за рік випередити турків і стати найбільшою іммігрантською та постмігрантською групою в Данії. Це був би безпрецедентний і історичний момент для данського суспільства та міграційної статистики країни.
Які вони – українці в Данії? Якщо, звісно, можна якось узагальнити, охарактеризувати: чим займаються, легко чи важко інтегруються в данське суспільство, з якими труднощами насамперед зустрічаються, приїхавши до Данії?
Данія – непроста країна для інтеграції. Попри це, станом на зараз майже половина українців знайшли тут офіційне працевлаштування. Держава від початку ставила жорсткі умови тим, хто хоче тут жити. Отримуючи виплати від комуни, українці змушені відвідувати мовні курси і одразу ходити на практику – щоб інтегруватися у суспільство. Труднощі в наших людей виникали з тим, що Данія – найбільш комп’ютеризована країна Європи, і що тут всі знають англійську. Без знання мов – вибір праці невеликий: прибирання, робота в супермаркеті чи на складі; для чоловіків – будівництво.
Хто знає мови – тому легше. Чимало українців відкрили в Данії маленькі бізнеси: перукарні, тату-салони, кондитерські… Задіяні наші люди і в сільському господарстві та на виробництвах. І данці дуже тепло відгукуються про наших людей як про працівників, цінують їх. Навіть був підрахунок, що українці податками уже повернули вкладені в соціальну допомогу кошти держави. Данія дуже пишається своїм устроєм: тут всі платять високі податки – 45-50%. Зате безкоштовні якісна медицина і освіта.
“Самотнім підліткам найважче знайти себе і своє місце в нових умовах”
Розкажіть детальніше про роботу з українськими дітьми в Данії. Як загалом виглядає освітній процес українських дітей в Данії? Наскільки наші діти легко чи важко інтегруються в середовище своїх однокласників? Данія – це не, скажімо, Польща, де і мову легше вивчити та й більш ментально українці з поляками схожі…
Однозначної відповіді немає – одні інтегруються легше, інші важче. Але усі, без винятку, діти проходять морально складний етап, адже дитину вирвали з корінням, перемістили в інше середовище, де треба вчитися заново, де треба шукати нових друзів… Було проведено дослідження, згідно з яким кожен третій українець/українка, які через війну приїхали в Данію, мають ознаки ПТСР. Коли людина живе в небезпеці, такі ознаки не завжди явні, а проявляються лише тоді, коли вона опиняється у відносній безпеці. Організм видихає – і починають вилазити усі розлади. Найперше це стосується людей старшого віку, а найбільше – саме дітей, які зустрічаються з чужою мовою, іншими людьми, новими правилами… У них немає друзів, вони часто живуть в гуртожитках, де їх оточують такі самі травмовані українці. Чимало дітей навчаються одночасно в школі у Данії і в школі в Україні – онлайн.
Є організації, які надають психологічну підтримку – як дітям, так і дорослим, до прикладу, «Бевар Україна». Діє по країні 12 суботніх українських шкіл, які заснувала організація “Ластівка”. Наша ГО «Допоможи українським дітям» організовує футбольні табори, на які з’їжджаються близько ста українських дітей.
Чула, що є тенденція, коли в Данію приїжджають підлітки, хлопці 13-18 років, самі, без батьків…
Так, ця тенденція є, і це серйозний виклик. До Данії приїжджають підлітки 13–18 років, які перебувають без батьків або з мінімальною підтримкою дорослих. У цьому віці людина формує ідентичність, систему цінностей і бачення майбутнього, тому вимушений переїзд, війна та мовний бар’єр значно ускладнюють адаптацію. Самотнім підліткам найважче знайти себе і своє місце в новому середовищі.
Водночас нам дуже пощастило, що в багатьох комунах працюють українці, які вчасно помічають проблеми, сигналізують про них і допомагають зрозуміти, яка саме підтримка від громадських організацій потрібна підліткам. Така взаємодія дозволяє діяти на випередження та запобігати соціальній ізоляції.
Саме тому ми розробляємо проєкт «Простір безпеки» і вже ведемо діалог з однією з найбільших данських громадських організацій щодо створення спільної моделі підтримки українських підлітків. Для нас важливо, щоб ця ініціатива була інтегрована в ширший данський контекст і стала системним інструментом допомоги, а не одноразовою акцією.
Над цією темою працює багато організацій. Зокрема, у місті Кольдінг діє нова ініціатива, створена українкою — мамою трьох дітей. Мені дуже важливо бачити, що з’являються такі локальні лідерські кейси.
“Мене особисто приємно вразила й захопила методика “Спогади у коробці”
Також ваша організація стала партнером менторської освітньої програми від Фундації Пилипа Орлика «Корені і крила», і я знаю, що вже залучено щонайменше 10 українських суботніх шкіл в Данії і організацій до цієї програми. Чим ця програма припала вам до душі?
Це дуже важлива і цікава програма. Організації “Ластівка” і “Допоможи українським дітям” уже мали в Данії одну зустріч із Наталією Омельчук, яка, власне, розробила методику вивчення історії України «Спогади в коробці» для програми Фундації Пилипа Орлика «Корені і крила». На цій зустрічі були вчителі із Данії і Швеції. Велика вдячність нашій колезі, громадській активістці Аллі Кучанс, яка однією з перших повірила в цю програму і успішно організувала першу зустріч для вчителів в рамках програми в місті Сківе. Відгуки – виключно позитивні. Мене особисто приємно вразила й захопила методика пані Наталії: як багато можна дізнатися про свою країну, витягуючи артефакти із коробки: вишиванку, булаву, статуетку скіфської баби, конституцію тощо. До речі, дуже приємно мені було почути, що суботня українська школа у місті Вайле викладатиме історію України за цією методикою не тільки для дітей, а й для дорослих. Фундація Пилипа Орлика уже надіслала усім українським школам Данії навчальні коробки з артефактами.
Наступна зустріч у межах програми Фундації Пилипа Орлика «Корені і крила» запланована на 28 лютого — 1 березня в Копенгагені, у приміщенні Королівської бібліотеки. Знаю, що багато українських учителів у Данії дуже чекають на цю подію. Розробниця проєкту Наталія Омельчук зробила акцент другої зустрічі саме на викладанні історії для нещодавно прибулих дітей з України, а також на тому, як говорити з дітьми про складні історичні періоди та трагедії в умовах травматичного досвіду війни.
Ми, зі свого боку, залучили фахівчиню з дитячої психології з організації DIGNITY, яка має досвід роботи з українськими дітьми-переселенцями, що пережили війну та мають ознаки ПТСР. Під час зустрічі вона поділиться практичними підходами до роботи з травмованими дітьми, розповість, як учителям розпізнавати сигнали психологічної напруги, як делікатно говорити про складні теми та як адаптувати навчальний процес з урахуванням травматичного досвіду дітей.
Для нас важливо, щоб збереження історичної пам’яті відбувалося професійно й відповідально, з розумінням психологічного стану дітей, які пережили війну. Так, багато залежить і від родини: є родини, які дбають про український контекст у вихованні своїх дітей, а є такі, що уже прийняли рішення не повертатися до Україні, а отже, для них такі питання неважливі.
Яку ви особисту пораду дали б українськими батькам, вчителям щодо того, щоб українські діти, які зараз вимушено опинилися в багатьох країнах Європи й світу, не втратили своєї української ідентичності?
Відвідувати українські заходи, тримати зв’язок з українськими організаціями, спільнотами, школами на місцях. Одне слово, більше комунікувати українцям з українцями. Поки держава Україна ніяк не може визначитися, де вона у цьому питанні, – усе в руках самих людей і їхніх маленьких, здавалося б, кроків.
“Немає перекладів творів Тараса Шевченка на данську мову”
Програма «Корені і крила» — це недержавна історія, ініційована Фундацією Пилипа Орлика. А наскільки активними є українські офіційні організації, уряд щодо підтримки українців за кордоном, зокрема в Данії? Чи турбується Україна як держава про те, щоб українські біженці не втрачали українську ідентичність?
Міністерство закордонних справ України регулярно виділяє кошти для підтримки діяльності українських шкіл по всьому світу. Чи цих коштів достатньо — питання дискусійне. Але я не бачу сенсу нарікати на це в умовах війни, коли всі ресурси держави скеровані передусім на фронт.
Водночас варто сказати, що МЗС двічі виділяло кошти нашій організації на участь у Folkemødet — найбільшому данському політичному фестивалі, де ми порушували питання незаконної депортації українських дітей до росії та необхідності міжнародної адвокації цієї проблеми. Це приклад того, як держава підтримує громадські ініціативи у стратегічно важливих гуманітарних питаннях.
Разом з тим, ґрунтовної системної програми на рівні уряду України щодо реінтеграції та повернення українців додому наразі немає. Над цим державі ще потрібно серйозно попрацювати. Люди мають чітко розуміти, куди їм повертатися, за яких умов, які гарантії безпеки, роботи, освіти та соціальної підтримки вони матимуть після повернення. Без такої довгострокової політики зберігати стійкий зв’язок із громадянами, які були вимушені виїхати, стає дедалі складніше. І тут стратегічно важливою є роль держави саме в питанні збереження комунікації між Україною та українцями, які були вимушені виїхати за кордон після початку повномасштабної війни.
Водночас є позитивні приклади співпраці держави та громади. У 2024 році громадська активістка Анна Волощенко у співпраці з нашою організацією «Допоможи українським дітям» реалізувала проєкт «Українська книга». Станом на сьогодні понад 3000 українських книжок передано через Королівську бібліотеку Данії до мережі комунальних бібліотек по всій країні, де їх можна замовити для читання. Проєкт було підтримано Посольством України в Данії, Міністерством закордонних справ України, Держкомтелерадіо України та реалізовано в межах ініціативи «Українським дітям — українську книгу».
У своїй роботі як радниця Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Данії я також бачу, наскільки важливою є системна комунікація з українцями за кордоном — зокрема через інформування щодо їхніх прав, доступу до захисту, соціальних гарантій та механізмів звернення. Це не лише питання допомоги, а й питання довіри до держави та збереження зв’язку з нею.
Знаю також про ще одну спільну ініціативу із Фундацією Пилипа Орлика — переклад творів Тараса Шевченка данською мовою…
Це окремий проєкт, яким я особисто дуже пишаюся, — це переклад творів Тараса Шевченка данською мовою. Я неймовірно вдячна Фундації Пилипа Орлика, Артему Миколайчуку та Ярині Ясиневич, за підтримку цієї ідеї та готовність взяти на себе її реалізацію й фінансування. Ми реалізовуємо цей проєкт у співпраці з данською організацією «Дансько-Українське товариство», яке свого часу ініціювало та реалізувало встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку в Копенгагені. Сьогодні ця організація є одним із ключових партнерів проєкту разом із Фундацією Пилипа Орлика та нашою організацією «Допоможи українським дітям». Для мене це символічно: тоді Шевченко отримав фізичну присутність у Данії, а тепер він має зазвучати данською мовою.
Сьогодні в Данії фактично немає повноцінного сучасного перекладу Шевченка данською мовою. І це певний культурний парадокс: пам’ятник є, але поезія майже не представлена данському читачеві. Ми працюємо над добіркою ключових творів, сформованою тематично, щоб показати Шевченка як європейського гуманіста, поета свободи та морального мислителя. У багатьох аспектах його думка перегукується з ідеями Ніколая Фредеріка Северина Ґрундтвіґа — одного з найвпливовіших данських мислителів XIX століття, поета, теолога й реформатора освіти, який сформував моральні засади сучасної данської ідентичності. Як Ґрундтвіґ для Данії, так Шевченко для України став голосом національного пробудження та духовної самосвідомості.
Для мене надзвичайно важливо, що за переклад узялася наша колега, членкиня громадської організації «Допоможи українським дітям» і одна з найсильніших україно-данських перекладачок — Ксенія Фрост. Вона працює безпосередньо з українського оригіналу, зберігаючи образність і внутрішню інтонацію текстів. Ми хочемо, щоб Шевченко зазвучав у данському культурному просторі не як далекий історичний символ, а як сучасний європейський співрозмовник — у розмові про свободу, відповідальність і гідність. Перші перекладені твори плануємо презентувати вже у квітні. До слова, новий тренд у Данії серед данців — вчити українську мову, бо це престижно й актуально. Це вияв стійкості, незламності, жаги до волі.
Розмовляла Галина Гузьо.
